Иван Плющ: «Виктор Федорович уже не такой»

Утомленные 4-часовым ожиданием приезда в Луцк секретаря СНБО Украины Ивана Плюща, впоследствии были достойно вознаграждены. 16 ноября сессионный зал Волынского областного совета в который раз уподобился театральной арене, только на этот раз представление показал профессионал высшего уровня, который приехал в Луцк представлять нового губернатора. Невзирая на такую серьезную цель визита, ответственный за национальную безопасность государства позволил себе очень многое. В его речи была и своеобразная трактовка причин смены руководителя края и весьма экспрессивные оценки ведущих политических сил и многое другое, которое часто даже в областного начальство вызывало смех.

Наиболее интересные фрагменты выступления Ивана Плюща опубликованы изданием «Волынская правда». Подаем текст языком оригинала.

Прийшлось виїздить машиною. Але уявіть те, що ми півдесятої з Борисполя в’їхали в Київ, а з Києва – не можна. А в Києві – чи на той міст, чи на той – уже в п’ять рядів, і ніякі правила не спрацьовують. І я поїхав на окружну. І я вам доповідаю: оце от вистояв на Святошино – час десять. Там у п’ятому ряді оце було в сторону вбік – і ні вліво, ні вправо там уже ніхто, там ні керівництво, ні номерів ніяких, ні всі речі – нічого…

Знаєте, за роки незалежності в Києві збудували майже два Києви, а вулиці – ні одної. То десь же треба діватися. І от коли Віктор Андрійович Ющенко проводив таку нараду – предметну, конкретну, прагматичну – із працівниками дорожньої автомобільної інспекції. Якраз він виходив, і вот, каже, жалко, що не послухав начальника головного управління ВДАІ Києва. А я кажу: Віктор Андрійович, може, серйозно, бо він сказав, що в Києві на сьогодні, в нас є така статистика, – 490 машин. Якщо легкова – то там це три метри, а як КамАЗ? 490 машин на кілометр шляхів сьогодні в місті Києві…

І ще одне горе. Мені треба дуже швидко їхать до Львова, бо я обіцяв, що в три години буду в них (на часах было 15.02 - RUpor)…

Мені дуже приємно виконувать доручення Віктора Андрійовича Ющенка. Я не пов’язую цю приємність, що мені мого колегу, мого товариша Володимира сьогодні Бондара, якось… Воно не є так, ви розумієте? І я думаю, що приємніше сьогодні Миколі Ярославовичу, і мені приємніше, що вроді би колись, як я їхатиму на Світязь, то йому вже треба буде мене й провести…

Хочу щиро вам сказати, що я приїхав до вас як до тих, хто вчив мене незалежності… Я хотів тільки сказать, що я знаю всіх керівників ваших. От Палажченко – мій земляк з Чернігівщини… Ну, а після цього Леоніда Івановича другий – Павленко. Я з ним працював рука в руку і навіть під його керівництвом… Я знаю Бориса Петровича вашого, який першим уже був керівником за незалежної України. Ну, і я буду називать далі. Я питав: цей Француз у вас живе? З ним я не знаю… У Рівному, пам’ятаєте, ці бандіти воювали, і так тоді Данилович щедро зразу розрядився…

Колись я мав необережність сказати «Хай Бог помагає!», і за це був покараний… Хоча я завжди кажу: я ніколи не був професійним віруючим. От змалку мене водили і сповідатися, і причащатися… А потім, як у всіх, – комсомол. А коли був у вищому храмі науки в Москві – в Академії суспільних наук при ЦК КПРС, то на співбесіді в самого високого академіка запитав: скажіть, ви справді вірите, що ми пішли від обезьяни? А він каже: «А почему ви так спрашиваєтє?» Та, кажу: дві тисячі років пройшло, а нігде ні одна обезьяна не стала людиною! Він – мені: «Та це ж не ті обезьяни!» А потім сказав: «Ви знаєтє, прихадітє на собєсєдованія только ко мнє, мнє с вами пріятно гаваріть – і ставив зразу «атлічно» і «йди!» казав…

Я почав понімати, що щось не те нас учили, щось не те! Пам’ятаю нашу вчительку Євдокію Дмитрівну, яка нам казала: «Ой, діточки, я вам завідую!» А чого ви так завідуєте? «А бо ви будете жить при комунізмі…» Я вірю, що вона вірила, і я вірив… Але коли з’ясувалося вже в 77-му, вже коли край, я сказав: «Він – як горизонт: чим ближче ми до нього підходимо, тим він віддаляється…» І тоді ми придумали кілька фаз соціалізму, нову конституцію й так далі. Так от, скажу чесно, я характерний представник цієї системи…

Ми багато спорили, і дійшли до того, що провели вкінці реформу, думали, як насолить все-таки Ющенку? Це ж тоді вже всім стало відомо, що Ющенко буде Президентом. Ну, треба ж так йому «допомогти», щоб він помнив до нових віників! І проголосували політичну реформу 8 грудня 2004 року. От тоді й були закладені основи того, що ми сьогодні не можемо дать толку, розбалансували владу наверху і донизу…

Вчора я говорив з високою стороною, так я скажу сьогодні. Я прошу тільки журналістів, щоб не пересмикували. Я сказав: якби були мої можливості, то я б став на коліна перед Юлією Володимирівною і Віктор Фьодоровичем – ідіть удвох. Або домовтеся: один іде спікером, а другий іде прем’єром, або навпаки: ти – прем’єром, а ти спікером. І тоді йдіть до Президента і давайте щось робить. Ні! Оце отих 228 – демократична коаліція, а тих 222 – не демократична. А Литвин каже: а чого це я не демократична? Хто це так рішив за мене?

Ви ж чуєте, що вони кажуть? Ми ще побачимо, що це, й так далі. Але це сьогодні Ющенко робить, а вони всі мовчать. Юлія Володимирівна там вийде, покричить трошки чи десь на камеру – і мовчить. І Віктор Фьодорович уже не такий… Розумієте, це ж буде триста голосів! Ну, Олександра Олександровича нема… Я вам скажу: коли Віктор Андрійович пішов на уряд, на засідання, то хто розрядився критикою? А хіба ж це не позитив, що він пішов на уряд?

Для того, щоб нам досягти політичну стабільність, нам треба 300. Люди ж, зрозумійте, внести зміни до Конституції, – треба 300. Можна, кажуть, референдум. Можна, але якщо ми наверху не можемо 300 договоритися, то чого ми можемо ждати від референдуму? А якщо ми получим два референдуми – один на Заході, а другий – на Сході?.. Тому треба робить коаліцію, яка була б прообразом Коаліції національної єдності…

Хочемо ми чи не хочемо, а реальність у нас така, що і зверху в нас – клани, і донизу. Хіба Партія регіонів – це політично структурована партія, ідейно закалена, загартована? Це своєрідний клан. А що ж таке БЮТ? Це ж осколок «Громади». Чи «Батьківщини» там, давайте казати… Але це крупні два клани. А є ж іще кланенята… І це ж у нас є зверху донизу. І ще коли ми перейшли на чисто пропорційну систему, зверху то ще – коли як, а знизу чиста пропорційна система що дала? Тому зараз не можна так просто…

Це іздєржки клановой тєорії. І тому сьогодні Президент ставить за завдання поставити людей тих, які не вхожі чи в один, чи в інший клан. Ви скажете: а «ПриватБанк» – це що, клан чи кланчик?

Сьогодні знайти таких білих, чистих і пушистих практично вже не можна. Уже ж ми бачимо, що «чистих рук» стільки, що кажуть уже, що в Україні мила не хватить… Уже ми ж бачим одкрите окно на митниці, що раньше в це вікно хоч коє-як можна було пройти, а це тільки воно одкрите, но зайти не можна…

Президент тоже довго дивився. Але, я вам скажу: ті, хто пропонував, значить, сказали: ну, він все ж таки там виріс, там сформувався… Колись мене на Рівненщині в 98-му році доставали, що я комсомолець. А я кажу: ану, підніміть руки, хто з вас не був у комсомолі? Це перше. А друге: все-таки ті, хто тоді був у керівництві комсомола, то щось же вміли. Бо так же просто не вибирали і не ставили керівником. Якщо вже не вмів десь в іншому, то хоч з дівчатами добре вмів…

Ну, це ж була правда! Я пам’ятаю вашу комсомольську організацію, яка приїжджала в Київ, і Катя Ващук – во главе… Тому оці комсомольські сторінки, які є там у його біографії, Миколи Ярославовича, я не вважаю це позором. Це гідні, я вважаю, сторінки, якими можна гордитися. Тому що треба було заслужити, щоб все-таки буть вожаком…

От газета «Українська правда» пише: що є в Плюща, значить, і так далі… Я зразу скипів, а потім почитав, сів, продумав: Господи! Так це ж мені тепер легко. Якщо хто спитає, читав газету… Там все написано – моя заява, я вам скажу, я получив ту дачу державну ще в 1984-му році. І оце чотири дачі я пережив… А колеги мене починають питати: значить, у фракцію іншу переселяєшся? Так за рішенням Президії мені в довічне користування можна дати! Розумієте? Але ж я бачу, що я вже остався, хоча вже 24 роки назад на цих живу, то я вже остався без спілок. Уже ті, що біля мене, я їх не бачив ні в 90-му, ні в 97-му, і це вже мойо! А в мене 11 років доньці і молода жінка, вони люблять, і кажуть, це ж ти завтра щось то, щось то…

За дачу мою кажуть: оце, мабуть, за «ширку» вам Янукович дав? А я кажу: пока ще Янукович до «ширки», то я 17 год жив у цій Пущі. Це хто ж кому дає, розумієте? Це, до речі, з команди «Нашої України», з «любих друзів». Колись я сказав йому одну фразу. А він мені: «За что ви мєня, что ви сєбя ведьотє так со мной? Я самодостаточний чєловєк!» Я кажу: як тобі не стидно? Я виходець з теї фракції, і в цій із першого дня по сьогодні вроді би не останній. І я не самодостаточний. А ти в свої 35 такий самодостаточний, що я вже зауваження тобі не маю права зробити…

Тому я вже привожу цей приклад для того, що моя позиція зводиться до того, і Віктор Андрійович її підтримує. Треба кончать з тими дачами державними. Що ж ми такі, значить, де 40 чи 30 тисяч дали для начальства – зберегти! Де що хуже – для демократів! Це правда, але однобока. Якщо взяти ту дачу, що в мене, то вона побудована ще плєнними німцями, дерев’яна. Якщо її не зберегти, то її хтось завтра забере, – не я. А я тоді що, білою вороною буду? Їх нема, білих, – вона або сіра, або чорна. Тому я розказав всю правду…

Я б на цьому хотів завершить. Я не торкався того, що в Олександра Васильовича є отака папка – паспорт вашої області. Я міг би читать, чого в вас більше, чого менше, скільки народилось, вмерло, вибуло – але навіщо? У вас же все це є…