Президентский репортаж из «фабрики смерти»

На кануне очередной годовщины объявления «Большого террора» - 5 августа, президент Украины опубликовал свою статью, написанную под впечатлением посещения Соловецких островов и других мест легендарного ГУЛАГа в республике Карелия. В своем репортаже глава государства не без эмоций рассказал о таких негласных массовых кладбищах, как урочище Сандармох, перечислил пытки, которым подвергались интернациональные „неугодники” и провел подробный экскурс в многострадальную украинскую историю.

RUpor предагает ознакомиться с публицистическим творением Виктора Ющенко, публикуя его на языке оригинала:

Соловки — це спершу страшно. Потім боляче. А потім приходить відчуття святості. Можна багато чути, читати про Соловки, розглядати фото. І лише коли ступиш на ту землю, починаєш чітко розуміти, чому ці далекі острови, де містився «мозок ГУЛАГу», для багатьо­х народів стали символом розкритої правди.

А чи потрібна та правда нам сьогодні? Можливо, дивною виглядає підтримка на державному рівні наукових досліджень, відновлення святинь, дбайливе ставлення до місць пам’яті, коли економіка не в порядку, є значні проблеми з освітою і медициною. Але ж людина дбатиме про добру сучасність своєї національної спільноти лише тоді, коли зрозуміє цінність історичної самобутності народу і збагне, через що вона свого часу перестала цінувати своє. Польща, Литва, Угорщина, Східна Німеччина, Латвія, Естонія, вийшовши з «соціалістичного раю», досконало його вивчили, описали у книгах, зафіксували у документальних і художніх фільмах, створили музеї тоталітаризму. І — диво! Сьогодні в них непогано (хоча й не ідеально) функціонують економіка, освіта, культура. Утім у них були зовсім інші, ніж у нас, 1920—30–ті роки. І це спонукає нас ще ретельніше дослідити й осмислити нашу спадщину «земного раю». Україна має це пройти.

Соловки — це біль і мій особистий, і всього народу. Ми близькі в цьому болю, бо немає в Україні жодної родини, яку в ХХ столітті не зачепило б чорне крило насилля й ненависті. Утім «Соловки» почалися задовго до встановлення влади більшовиків. Упродовж кількох століть у підвалах соловецького монастиря містилася тюрма для інакомислячих. І завжди тут було багато українців. Соловки — це символ неволі і віри, що пронизує товщу пам’яті нашого народу.

У 1989 році, під час першої дослідницької експедиції петербурзького «Меморіалу» на Соловки, було знайдено невідправлені листи в’язнів 1930–х. Серед них — аркуш з уривком поеми Тараса Шевченка «Неофіти», де поет порівнює царську Росію з Римом часів імператора Нерона і звертається до матері схопленого сатрапами юнака:

А ти, прескорбная, не знаєш,
Де він конає, пропадає!
Ідеш шукать його в Сибір
Чи теє... в Скіфію... І ти...
І чи одна ти? Божа Мати,
І заступи вас і укрий!
Нема сім’ї, немає хати,
Немає брата, ні сестри,
Щоб незаплакані ходили,
Не катувалися в тюрмі
Або в далекій стороні...

У цих рядках — пам’ять. Шевченко карався, мучився і не каявся перед державою насильства у казахському степу, однак знав про Соловки. І до нього, і після нього саме соловецька тюрма вважалася місцем, звідки не вертаються.

Сьогодні ми вже вільні. І можемо відвідувати соловецькі острови не як в’язні, а як прочани. У червні, коли українська делегація прибула на Соловки літаком, найперше подумалось: як же далеко ці острови від України, як довго етапами, товарними вагонами, пішки і в трюмах кораблів переправляли сюди каторжан. Водночас це місце надзвичайно близьке нам.

Так історично склалося, що ці острови у Білому морі, віддалені від нас на тисячі кілометрів, упродовж майже тисячі літ дивним чином пов’язані з Києвом. Про це варто згадати сьогодні, у переддень 1020–ліття Хрещення Київської Русі. Соловецький монастир засновано на землях Новгородської феодальної республіки. З літописів відомо, що Великий Новгород після Києва охрестив Добриня — найближчий соратник Великого Київського князя Володимира. Сам же Володимир Великий спершу княжив у Новгороді. За переказами, на новгородських землях побував після Києва апостол Андрій Первозванний і там навчав людей віри і хрестив.

Соловецький монастир заснували святі Зосим і Саватій у 1430–х. Утім лише перші 100 років у монастирі не було тюрми. Тоді в цій скромній північній обителі були три дерев’яні церковці і невеличке чернече господарство. Однак події у світі вплинули і на віддалені молитовні острови. У 1448 році Москва перенесла до себе Київську митрополичу кафедру і вперше обрала митрополита без згоди Вселенського патріарха. У 1453 році Османська імперія завоювала столицю Візантії Константинополь, і московські правителі проголосили себе спадкоємцями римських і візантійських імператорів. Утверджується теорія «Москва — Третій Рим». Невдовзі московського князя стали іменувати царем і утворили Московський патріархат. Нове царство поступово завойовує землі Київської держави.

У 1478 році Москва завоювала Новгородську республіку, отже, підкорила й Соловки. У 1533–му московським князем став Іван Грозний і відразу на Соловках розпочинається грандіозне кам’яне будівництво, щоб перетворити монастир на військову твердиню прикордонних північних земель. Фортецю будували впродовж дванадцяти років сотні «чорноробів» з тамтешніх народів. 1554 роком датується перша звістка про ув’язнення на Соловках.

За Петра Першого, який взявся реформувати православ’я, Соловки повстали. У 1676–му твердиню було підкорено: чернець–зрадник виказав потаємний хід, через який царські стрільці пробралися всередину і винищили всіх ченців і духовне керівництво. Як ця трагедія перегукується з Батуринською, яку відзначатимемо у листопаді цього року...

Після загибелі Батурина і Полтавської битви на Соловках ув’язнили кількох соратників Івана Мазепи. Згодом сюди були заслані архімандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей Рогачевський. Відомо, що в 1731 році тут загинув отець Филимон, звинувачений у користуванні «малоросійськими», а не новими московськими церковними книгами, і в тому, що «непотребнимі словесамі московскія печаті кнігі хуліл і на государя хулу возлагал». У соловецьких казематах «перевиховували» також учасників повстань Степана Разіна й Омеляна Пугачова, яким, до речі, як і Іванові Мазепі, було виголошено анафему.

Тут же з 1775 по 1801 рік у темній кам’яниці пробув останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський після зруйнування козацької вольниці за наказом цариці Катерини ІІ. Колишній соловецький в’язень Семен Підгайний свідчив: «Кожен українець, коли судила йому доля опинитися на цьому острові, передусім намагався вклонитися прахові того, хто колись був на сторожі вольностей запорозьких, на сторожі української незалежності». Прийшов час, і 5 червня цього року вклонилася кошовому делегація Української держави, яку я очолював. Гнітюче враження справляє напівпідземна келія з малесеньким загратованим віконцем, де Калнишевський провів 26 років. Йому було заборонено будь з ким спілкуватися. Лише тричі на рік — на Різдво, Великдень, Преображення Господнє — його під конвоєм виводили до церкви причаститися. Звільнившись, 110–річний запорожець, який на той час осліп, постригся в ченці і прожив ще два роки. Місце його могили достеменно не відоме. Є лише брила мармуру з чавунною плитою і написом: «3десь покоится прах раба Божія Петра Кальнишевского, кошевого атамана некогда Сечи Запорожской, сосланного в сію обитель по указу Ея Императорского Величества Императрици Екатерини II–ой на смиреніе. Смирился и почил іюля 26 дня 1803 года».

За деякими свідченнями, на могилі Калнишевського побував у 1873 році автор Гімну України Павло Чубинський, засланий царатом до сусіднього Архангельська.

Невідомо, чи так уже «змирився» кошовий за наказом цариці. А побожним був завжди. Він, родом з подільської шляхти, у рідному селі Пустовійтівка (нині Сумщина) збудував власним коштом церкву Святої Трійці, що вважалася шедевром української архітектури (сьогодні вона перенесена до заповідника на острові Хортиця). У Межигірському монастирі під Києвом два собори також збудовані коштом Калнишевського (на жаль, їх знищили у 1930–ті роки). При 16 церквах, що діяли на Січі за останнього отамана, були школи й притулки для немічних. 11 липня цього року Українська православна церква Київського патріархату канонізувала Петра Калнишевського як святого праведного.

Є на Великому Соловецькому острові камінь зі скромним написом «Соловецьким в’язням». Українська делегація поклала до нього квіти. Неподалік височить цегляний будинок. Розповідають, що саме на тому місці було закопано тіла 200 загиблих в час повстання початку 1920–х років. Тоді соловецькі «політичні», вже радянські, очолені офіцерами армії Української народної республіки, повстали проти концтабірних жахіть. Та братська могила розрослася за кільканадцять років.

Ушановуючи пам’ять жертв Ве­ликого голоду, згадаймо і про тисячі працьовитих селян, яких перед цим «розкуркулили» й переправили у концтабір на Соловки. Згадаймо цвіт української науки й мистецтва, що навіки залишився по багатьох ямах в соловецькій землі і в урочищі Сандармох. Кожен десятий соловецький в’язень був з України.

Історики переконані, що це була перша у світі система промислового знищення людей. Тут гинули не лише від розстрілів, а й від виснаження на різних роботах на величезних теренах довкола монастиря–тюрми. На будівництві Біломор–Балтійського каналу полягло близько 100 тисяч невільників, надісланих з Соловецького табору особливого призначення. На тому будівництві у 1930–х довелося працювати і моєму батькові. Його заарештували і відправили на Північ за те, що їздив у пошуках хліба без посвідки.

У музеї соловецького заповідника відтворено монастир у мініатюрі. Екскурсовод розповідає, де в концтабірні часи містилися ті чи інші бараки, адміністративні відділення. Важко уявити, що загалом по темних задушливих келіях тримали постійно до 800 осіб. Хтось помирав — присилали натомість іншого. У Троїцькому соборі розміщувалася карантинна рота, одночасно до 700 людей. Усі етапи, які потрапляли на Соловки, відразу направляли туди. Там — безкінечні побої, постійний холод і голод, фізичне виснаження, психологічна обробка. Людей намагалися морально зламати. Кожній людині тут давали номер. У новоприбулих відбирали всі особисті речі і видавали заношені роби, часто залиті кров’ю — зняті з розстріляних з метою економії. Тут вперше було уведено в практику ідею «хліб — за виробіток!». За нею, право на їжу отримували лише ті, хто мав силу виробити важку норму. Виснажені, хворі, постарілі ставали зайвими. Отже відпрацьовувалася методика нетрудомісткого знищення великих потоків людей і масового захоронення трупів, йшлося навіть про застосування отруйних газів. Ці методи «перевиховання» і знищення згодом поширилися на всю систему концтаборів на обширних теренах СРСР.

Кримінальників у концтаборі комуністична влада вважала «соціально близькими», політичних (науковців, учителів, музикантів, інженерів) — смертельними ворогами. Беззаконня стало нормою і на довгі десятиліття розповзлося по всій велетенській країні. Придивімося, які цинічні тортури застосовували люди проти людей у концтаборі. «Комарики»: людину залишали без одягу в лісі, повному північних комарів. «Жердинка»: людину саджали на вузьку жердину (ноги не діставали землі) і не давали зійти упродовж кількох діб. У мороз на Святе озеро виганяли роздягнених людей і обливали крижаною водою. Найстрашнішою вважалася Секірна гора з крутою драбиною на 375 сходинок: до спини людині прив’язували колоду і штовхали вниз. Скочувалося вже мертве тіло.

На Соловках гинули люди десятків національностей, різних віросповідань. Карели, росіяни, вірмени, поляки (переважно з України), євреї (багато родом з України), білоруси, татари, казахи, якути, німці, фіни, литовці, навіть швейцарці, японці й американці.

Соловецьку систему згодом перейняли і доповнили нацисти. Однак у час, коли Соловки тільки–но ставали фабрикою смерті, світ — країна за країною — визнавав СРСР як країну «соціальної справедливості, братерства і свободи». Тепер разом з нами світ пізнає правду. Українські вчені і публіцисти відіграють у цьому важливу роль.

Як нагадує американська дослідниця Енн Епплбом, чия книга «Історія ГУЛАГу» вийшла у 2006–му українською мовою, міжнародний рух за права людини зародився саме в СРСР. Тому що дисиденти, зокрема українські, організували самвидав, стали використовувати будь–яку можливість, аби розповісти Заходу про те, що відбувається в Союзі. Сьогодні також треба говорити й писати про це, назвати поіменно загиблих, встановлювати пам’ятники жертвам і меморіальні знаки на місцях масових злочинів. Інакше комусь на думку спаде ідея повторити нелюдський експеримент над душами, а інші, не знаючи історії, не помічатимуть ознак біди, аж поки вона не станеться.

Це справа всього цивілізованого світу. Адже тоталітаризм у будь–якій точці планети загрожує всьому людству. А всезагальна пам’ять про злочини проти людськості навіть в одному куточку земної кулі застерігає й убезпечує весь світ.

В ув’язненні на Соловках були знищені десятки архієреїв і кілька тисяч священиків російського православ’я, Української автокефальної православної церкви і католицького духовенства, що не погодилися співпрацювати з комуністами. У 1927 році їх нібито піддав анафемі «червоний» митрополит Сергій Страгородський. Вищих чинів православ’я тримали на острові Анзер. На Соловках загинув екзарх Російської греко–католицької церкви Леонід Федоров, який доти часто спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким. У 1935 році, дізнавшись про смерть отця Леоніда, владика Андрей оголосив про відкриття верифікаційного процесу. У 2001 році Папа Іван Павло ІІ під час перебування в Україні проголосив Леоніда Федорова Блаженним.

Соловецькі острови вважаються українською Голгофою — там, в одній із церков влаштували велику камеру смертників для українських священиків. Їхні душі моляться за нас. Цей зв’язок відчувається постійно — коли ми звертаємо до них свої думки, переживаємо за їхній біль, який вони витерпіли. Тоді міцніє наше власне розуміння: чому вони стільки терпіли. В ім’я чого. Бо є серед людей певна категорія особистостей, які навіть найвищою ціною, перед лицем смерті готові відстоювати істину: кожна людина має право на життя, кожен народ має право на свободу.

Хочу нагадати, що великий поштовх розкриттю правди про злочини нелюдської системи, зокрема соловецький концтабір, надало відзначення 1000–ліття Хрещення Київської Русі у 1988 році. В СРСР святкування зосередилися в Москві, а не в Києві. Однак у Римі Іван Павло ІІ з 5–тисячним збором українських прочан із різних країн діаспори молився за Київ. Він очолив києвоцентричне відзначення 1000–ліття Хрещення України–Русі у соборі святого Петра у Ватикані. Понтифік, який став символом духовного подолання комунізму, за кілька років до цього потерпів від замаху, організованого, найвірогідніше, прихильниками червонозоряної ідеології, що силкувалася встановити цілковитий контроль над душами. Він глибоко розумів цивілізаційне значення київської християнської традиції і важливість повернення світові правди про неї. Адже, можливо, саме неправда про початки й історію християнства у Східній Європі є одним із джерел, що підживлюють і не дають піти в забуття тоталітарній ідеї. «З Києва почало розквітати те християнське життя, що його виростило Євангеліє спершу на землях стародавньої Русі, відтак на територіях Східної Європи, а згодом — за Уралом, на просторах Азії», — ствердив Іван Павло ІІ у час відвідин української столиці у червні 2001 року.

Тоді він відвідав Биківню. Можливо, у глибині душі мріяв відвідати й прообраз Биківні — Соловки...

Я переконаний: майбутнє має базуватися на історичній правді. Саме тому вельми вдячний ученим і громадським діячам з України й Російської Федерації, зокрема Республіки Карелія, які цю правду повертають. Особливо хочу подякувати досліднику Юрію Дмітрієву, чиєю багаторічною працею розкрито місця масових поховань на Соловках і Сандармосі, опубліковано безліч архівних документів і названо поіменно значну частину загиблих соловецьких політв’язнів–українців. Також дякую членам соловецьких експедицій Ірині Фліге та світлої пам’яті Веніаміну Іоффе з петербурзького «Меморіалу». Глибоко шаную голову карельського українського земляцтва Ларису Скрипникову, зусиллями якої було організоване встановлення пам’ятного хреста «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох. Схиляюся в пошані до колишніх радянських політв’язнів — мислителя Євгена Сверстюка і публіциста Василя Овсієнка. І багатьох синів і дочок українського та інших народів, які, прислухаючись до голосу сумління, не дають нам забувати минуле — отже, допомагають залишатися людьми.

 По материалам: «Україна молода».