«...и каждый финиш – лишь, по сути, старт...» (Лина Костенко)
"Наша Україна" - єдина партія в Україні, за яку так боролися. Єдина українська партія, з"їзди якої ніколи не були формальним одобрямсом, де завжди були дискусії. В цьому - секрет її живучості.
"Наша Україна" - вічна інтрига української політики, реальний "третій гравець" після ПР і БЮТ, справжній власник "золотої акції" української політики. Інші гравці, що хочуть залізти в цю нішу - сили Яценюка і Тігіпка - слабкі структурно і ідеологічно, несамодостатні "технологічні" фальстарти.
"Наша Україна" - сила, до якої під кон"юнктуру приходило багато політиків, котрі використовували "Нашу Україну" як трамплін, а після здобутого парламентського мандату витирали об партію ноги.
Криза - це завжди шанс на перетворення. Чи скористається ця політична сила шансом кризи?
Смерть?
Вперше питання про те, чи буде здоровою політична сила Ющенка, постала в 2002-му році, коли тогочасні "тушки" уже мостили собі шлях у більшість до Януковича. Проте в часі Революції частина з них повернулася, а частина просто випала з політичного життя.
"Широка коаліція" 2006-го року після гасла "Не зрадь Майдан" мала б убити "Нашу Україну", але цього не сталося. Мабуть, тому, що Тимошенко, котра зі всієї шкіри лізла, щоб стати "своєю" в національному середовищі, все ж виглядала фальшиво. Та й вона сама просто використала обставини часу, щоб максимально принизити "конкурента", а потім і сама зайнялася зміною Конституції з "донецькими бандитами".
Розпад "помаранчевого" табору внаслідок союзу ПРиБЮТ у вересні 2008-го теж мав би поставити крапку на партії, розірвавши її на прихильників і противників відчайдушного маневру Юлії Тимошенко. Авантюру вдалося зупинити - але ціною тяжкого удару по партії, низові структури якої почали перетягувати під себе різноорієнтовані нашоукраїнські депутати.
Гучні фінансові скандали і великі борги, в поєднанні з пікетами секретаріату Ющенка мали поставити крапку на партії. Але - не поставили.
Кадри
Кадрова криза "Нашої України" - це свідчення того, наскільки короткою є лава запасних української політики, наскільки незрілою є політична еліта століттями недержавної української нації. Звідси - дріб"язковість конфліктів і фінансові проблеми, "випадкові" люди і дошкульні удари колишніх соратників.
Ще з 2002 року людей, котрі об"єднувалися навколо Ющенка, можна було поділити на кілька категорій. Перш за все, це - старі націонал-демократи, котрі разом з ідеологічною тяглістю принесли дрібногетьманські чвари і нафталінові конфлікти ранніх 90-х. Ці люди зараз - здебільшого в оточенні Юлії Тимошенко, почали свої проекти, як В"ячеслав Кириленко, або, як представники УНП, стоять одною ногою в коаліції.
Друга група - бізнесмени, котрі випали зі старого пасьянсу Кучми і нюхом відчули революційний тренд початку 2000-х. Коли ж рух вгору завершився, вони або зайнялися взаємопоїданням, або заметалися між Тимошенко і Януковичем. У цьому - трагедія бізнесу: великі гроші не можуть жити у відриві від влади.
Третя група - колишні комсомольські активісти типу Луценка чи Томенка. Не маючи за собою ні реального досвіду, ані впливу, вони спромоглися на мітинговому авторитеті увійти у владу, у кінцевому рахунку обливши брудом того, на чиєму імені вони туди зайшли. Їхнє місце - здебільшого у Тимошенко. Багато з них скористалися "Нашою Україною" як трампліном. забувши про неї вже на другий день після виборів.
Четверта група - молоді "технократи" з національними переконаннями. До останнього часу вони не відігравали чільної ролі, багато з них навіть формально не був причетний до "Нашої України", проте всі вони тісно співпрацювали з Віктором Ющенком, реалізуючи його програму.
Поодинокі люди з перших трьох категорій все ж залишилися у партії. Чи вдасться представникам таких різних світоглядів знайти спільну мову - для "Нашої України" є питанням політичного буття або небуття.
Активи
"Наша Україна" - це єдина українська партія із справді масовим добровільним, а не адмінресурсним членством, всередині котрої існують демократичні процедури. Внутрішні конфлікти і дискусії є прямим наслідком цієї демократичності - але як це різниться від одноголосних з"їздів інших політичних сил!
По суті, небагатьом українським партіям пощастило втілювати свою програму на державному рівні. Гуманітарна програма "Нашої України" на 5 років визначала українську політику у сфері національної пам"яті, мови і культури. І якщо економічні чи безпекові тези не вдалося повністю реалізувати через брак повноважень та кон"юнктуру ззовні і зсередини країни, то реалізовані гуманітарні пріоритети Президента - це беззаперечний актив його партії.
Негативний досвід з "білим", а не нелегальним фінансуванням місцевих осередків, втім, є отим першим пробним каменем, котрий в майбутньому мав би стати стандартом для кожної української партії.
Все ще живі місцеві організації з реальним членством, незважаючи на проблеми всередині партійного апарату, зможуть відродитися - питання в тому, чи зможе нарешті "Наша Україна" скористатися розгалуженою мережею для проведення справді масштабних всеукранських акцій. Ідея потребує наповнення дією.
Висновки
Певний час опозиційної діяльності - нормальний для демократії. І навіть тривали період поза владою не знищує її, якщо є наскрізна ідея і люди, що її підтримують: британські консерватори були в опозиції з 1997 по 2010 рік, християнські демократи німеччини - з 1969 по 1982-й, голлісти не керували Францією з 1981 по 1995 рік. Всі ці сили зараз при владі в своїх країнах.
Можливо, для України такі терміни видадуться надто довгою перспективою, проте для Вічної України це - лише мить в її існуванні.
По-перше, на даний час "Наша Україна" - в некон"юнктурній позиції, поза тимошенківською "апазицією" і януковичівською більшістю. Відтак, залишилися тільки ті, кому ця партія справді цікава - тому можна ствердити, що відцентровий період уже завершено.
По-друге, "Наша Україна" більше не є "партією влади", тому може підготувати свій наступний похід у неї - підсумувати позитиви і негативи, оновити програму, підготувати молодіжну зміну. Баласт уже відійшов.
По-третє, в партію приходять люди, котрі справами, а не словами доказали свою прихильність українській справі. Соколовський, Огризко, Наливайченко - за кожним з цих імен є досвід державної дії. Всі вони могли обирати собі більш "перспективні" партії, і без особливих зусиль отримали б депутатські значки.
Партія є прототипом держави. Сьогодні партійні керівники - завтрашні міністри, керівники депутатських комітетів, посли, голови облдержадміністрацій. Коли партія відходить від влади - ці люди знову повертаються до партійного життя. Шанси на оновлення партії Майдану - є.
Питання - лише в тому, чи скористаються ними ця сила в кризі.
