Роман Константина Коверзнева «Ты не прочтешь эту книгу» - его первая прозаическая вещь. Раньше мы имели возможность держать в руках только его поэтические сборники. Поэзия в тех сборниках показывала нам тонкие внутренние рефлексии современного человека, демонстрировала филологическую мускулатуру автора и неожиданность метафор поэта.
Публикуем этот материал на языке оригинала.
Я з самого початку мав твердий намір таки прочитати цю книжку, не зважаючи на її назву (вибачте за каламбур). Було цікаво простежити ґенезу його ліричного героя у прозовому вимірі, адже мені усе ж таки здається, що герой роману у значній мірі є саме ним. «Я вважаю себе Поетом», - повідомляє нам сам головний герой.
З перших сторінок я відзначив, що автор має не лише філологічну фізпідготовку. Роблю такий висновок хоча б з тексту листа політика Базилевського до редакції на початку твору, та слушних, у зв’язку з цим, думок і низки грамотних дій толкового й досвідченого протагоніста романа Данила Хохи.
К. Коверзнєв «Ти не прочитаєш цю книжку», Київ: Видавництво Сергія Пантюка 2012. – 120 с.
Головний герой книжки – журналіст, редактор громадсько-політичного видання з чималим практичним досвідом, який добре орієнтується у «розкладах». Він виходить на олігархів, заробляє гроші, не гребує медіа-кілерством, хоча й тримає з політиками певну відстань.
Чому ж він так і не скоротив цієї дистанції?
Річ у тому, що насправді його найбільше хвилюють не гроші і не кар’єрні перспективи. Не забуваймо, Данило Хоха – поет, митець. А тому він зайнятий тим, що прагне любові, стурбований своїми стосунками з жінками, і весь час, вільний від роботи, приділяє роздумам та «пошукам прихистку», як це у романі евфемістично мається на увазі (й доволі натуралістично описується) статевий акт.
Найважливішою справою, через що герой кидає все, бере відпустку і селиться у готелі «Кооператор», є потреба проаналізувати свої стосунками з трьома жінками. Мариною – власне жінкою, дружиною, матір’ю його доньок, Тамілою – офісною коханкою з редакції, та Софією – прагматичною і, в результаті - успішною курвою. Предмет аналізу, як зізнається сам Данило – наскільки добре і через що мав задоволення з кожною з них, хто який залишив слід у його житті.
Роман має сумний фінал. Через курву Софію від нашого героя йде дружина Марина, бо її побачила у готелі і донесла про це її троюрідна сестра Маша. Точніше, Данило Хоха йде з сім’ї сам, глибоко ображений її словами, поведінкою і буцімто подружньою невірністю (уві сні вона назвала Хоху Вовою). Не лишається в боргу і Таміла – вона їде в Індію, до ашраму духовних людей.
В результаті Данило залишається біля розбитого корита, сам на сам зі своєю екзистенцією. От, власне, і все. Така сумна історія.
Такий сюжет цього роману, який я вважаю струнким і внутрішньо зіграним.
По прочитанні у мене з’явилися питання щодо образу олігарха Базилевського, але по деяких роздумах я дещо поблажливо погодився вважати його лінію у якості допоміжної, такого собі технічного стартера до розгортання роману, лакмусу, через який проявляється міра соціалізації головного героя.
Базилевський - символ для впізнавання епохи, в якій розгортається дія роману, її звичаї, а також обставин, у які приречений потрапляти Данило в силу своєї професії, соціального статусу та своєї натури.
Тобто, можна і так, відповів я сам собі на це питання.
Спостереження по діалогах – тут автор викриває себе як прихильника творчості Володимира Винниченка, і, мабуть, маркіза де Сада. Така собі філософія у будуарі, де Данило, ясна річ, - хтивий аббат.
Взагалі, не цілячись у автора, зауважу, що у романі, як на мене, аж забагато похоті і сексу. У Данила весь час «встає», у нього під час вистави, просто у театрі, трапляється, бачте, «катарсична ерекція». Воно, звісно, може трапитися і не таке, але чому ж тоді такий сексуальний «гігант» журиться, що швидко «кінчає» (до речі, вже давно час придумати якесь інше, більш адекватне для української словесності означення відомого явища замість цього вульгарного русизму).
І взагалі, тема сексу зусиллями автора явно виводиться з царини інтимного у площину чогось елементарного, буденного і банального, ба навіть виробничого (стосунки з Тамілою), а відтак такого, що вже і не являє собою щось цікаве, захопливе. Того, що, врешті, має збуджувати як уяву, так і плоть.
Тож і описи еротичних сцен мене, наприклад, залишали байдужим і нагадували оповідання з журналу «Лель», який мені доводилося гортати у 90-х роках. (Втім, сам не знаю, як уникати такого ефекту. Треба, друзі, нам усім подумати над цим!)
Щодо жіночих образів: усі дівчата виглядають як давньогрецькі - досконалі, але геть позбавлені портретних рис - статуї. Усі вони з бездоганними грудьми (хоч у колишньої балерини Таміли вони і маленькі) та сідницями (у Софії вони ще й «пружні»). Тільки раз одна героїня (не знайду це місце, процитую напам’ять) на мить стала людиною, коли у неї «затремтіла прожилка на скроні». Але ліхтарик людської метафори освітив постать буквально на мить і ми не встигли побачити її лице.
Для дружини були застосовані такі слова, процитую: «Що в ній було найтеплішого і найпривабливішого? Посмішка. М’яка, домашня, поступлива, сексуальна (ну, не вгамується ніяк протагоніст! – О.К.). Рідна» Оце і все? Оце такі безбарвні, газетні слова єдино можливі при згадці навіть не просто про матір своїх дітей і практично найближчу родичку, а про ту, до якої Данила Хоху на зорі їх стосунків «огорнула надзвичайна ніжність … і бажання зацілувати кожен куточок її тіла між ногами»? Та навіть такий же голомозий як Хоха, журналіст Мустафа Найем у подібному випадку точно дібрав би більш барвисті епітети!
Отже ми знаємо про неї тільки те, що вона родом «з Місилова», вчилася у Києві на політолога. Протягом усієї оповіді ми дізналися про її думки щодо Юлі Тимошенко, про те, що вона у перший вечір знайомства разом з подружкою пішла до хлопців до готельного номера. Знаємо, що у момент злягання з Поетом «вона була мокра». Потім народила необачному Данилові трьох дітей, а через кілька років зрадила протагоністу з якимось «Вовою». Практично більше про неї ми не знаємо нічого. Ані колір очей, волосся, ані форма носа, губ нам не відомі. Бідна Марина жила у Хохи як пасербиця, а він про це самонадіяно навіть не здогадувався.
Також не зрозумілі любовні претензії тертого по життю Хохи до стервозної Софії. Це при його надзвичайній обізнаності з її ремеслом – холоднокровним заняттям проституцією та цинічним життєвим поглядам. Їм у романі приділено настільки багато місця, що можна подумати, що це свого роду апологія такого способу життя та відповідних принципів.
Ні, я сам грішний і з власного досвіду десь можу зрозуміти, що бува і не таке. Але чим вона власне зачепила досвідченого журналіста – це не розкрито. Такі речі треба прописувати, орієнтуючись радше на велеслівність Льва Толстого, а не скупу стислість з опертям на певну доктрину вже згаданого тут В.Вінниченка. Бо у випадках складних характерів, таких, як Софія (не кажучі вже про ескапістку Тамілу), ми змушені просто вірити автору на слово, як і у випадку з дружиною.
Згадаю ще місця, де я відчув деяку ніяковість. Їх наразі три. Це: 1) пісня, здається, «Рутенії», про «скакалочку-Наталочку», яка чомусь крутиться у голові горе-протагоніста, і через яку автор ніби натякає нам на свою причетність до студентської «революції на граниті», 2) «російська» мова у вустах коханки олігарха – «ми сєводня пайдьом на канцерт Кіркорава» (гадаю, така транслітерація російської втратила свою новаційність та рештки дотепності ще у 90-х), 3) «українські чоловіки - власники…», і далі за текстом. Якщо це думки Софії, то вони підозріло перегукуються з мотивами Оксани Забужко та її послідовниць, аспіранток та сучасних українських письменниць. Але Софія щось не схожа на представниць цієї братії.
Тобто, я вважаю ці речі журналізмом чистої води та зайвими виявами приватнощів автора, а не ліричного героя.
Окрім цих випадків мій зір весь час перечіпався об написання «инше». Щиро не можу зрозуміти, для чого, пишучи сучасною українською мовою, використовувати слова з лексикону Дмитра Донцова? Там, до речі, ще багато різних старосвітських зворотів. Можна писати тексти і мовою телеканалу СТБ. Але навіщо? І чим так вже запекло не подобається «інше»?
Підсумовуючи свій відгук про роман «Ти не прочитаєш цю книжку», скажу, що із сюжету виходить таке: саме через той клятий «Кооператор» у героя й почалися проблеми. Проаналізувати йому, бачте, захотілось. Рушниця на стіні неодмінно мала вистрелити. І я так і знав, що він обов’язково водитиме туди дівок. От і догрався, егоїста кусок. Ні, у «Кооператор» я, наприклад, після прочитання цієї драматичної історії – ні ногою! І не вмовляйте мене.
Але це, звичайно, жарти. Насправді, книжка прочиталася на одному диханні. І не звертаючи на мої чіпляння до деяких погрішностей тексту роману, можна сміливо сказати – книжка відбулася. Чекаємо від Костянтина Коверзнєва нових прозових творів.
