Намолотили сИреал

Так уже у нас повелось: ставят памятник Тарасу Шевченко, а выходит Ленин, снимают «щирий» украинский фильм, а выходит совдеп. Писатель Юрий Винничук поделился своими впечатлениями от фильма «Столетие Якова»:

«Серіал «Століття Якова» за однойменним романом Володимира Лиса не підвів. Він стоїть в одному ряду з такими ж невибагливими фільмами, які були зняті за останні 20 років. Усі ті «штольні», «прорвемось», «синєвири», «тіні незабутих предків» і т. д. Але найбільше цей серіал нагадує совєтські серіали типу «Тєні ісчєзают в полдєнь» та «Циган».

А, зрештою, що можна було чекати від режисера Бати Недіча, який досі знімав такі ж самі невибагливі російські серіали, більшість із яких сєло-дєровня, страсті-мордасті, «уб’ю, сука!»: «Гроза над Тихоречьем (4 серії)», «Ведьма» (20 серій), «Хозяйка» (24 серії), «Пока станица спит» (270 серій!!!), «Исцеление любов’ю (190 серій!!!)», «Ангел-хранитель» (254 серії!!!), «Волчица» (233 серії!!!), «Маршрут милосердия» (140 серій).

І то все за останні 6 років! Та це ж якась молотилка, а не режисер. Ото він і намолотив нашвидкуруч на наші з вами гроші.

То кому ж ви довірили наш щирий, калиново-мальвовий, соняшниково-рутяний, вишиванково-непорочний сИріал? Га?

Як писав Руданський, бачили очі, що купували, то тепер їжте, щоб повилізали. Це було, щоправда, про хрін. Ну, але хрін ми й отримали.

Перше, що неприємно вражає – відсутність мовної культури. В серіалі звучать аж чотири мови: українська, польська, німецька та російська. Вгадайте з трьох разів, котра з них звучить найдосконаліше?

Українська мова засмічена русизмами і специфічною неукраїнською вимовою. Зокрема одна з головних героїнь Уляна так і висловлюється: щястя, чєкати, родичяється, кращє, схочє, щьо і т. д. Якби хтось так російську калічив – чи потрапив він би на головну роль?

Польська взагалі жахлива. Незрозуміло навіщо її було аж так калічити, якщо усі фрази супроводжували титри? Незрозуміло також навіщо взагалі оця багатомовність, адже у європейських та американських фільмах про війну навіть товариш Адольф розмовляє чистою англійською. То чому й тут не можна було все озвучити українською мовою?Тим більше, якщо виникла проблема з актором, який не бездоганно володіє німецькою.

Треба сказати, що і в самому романі В. Лиса надибуємо доволі дивні польські реалії, як ось «губа» (гауптвахта), або такі перли: «що то єстим любов».

Щоб волиняк, який вочевидь, закінчив польську школу, а ще й, служачи в уланах, розмовляв так калічено польською? Нонсенс.

Знімаючи фільм, який об’єднує українську й польську історію, не можна було не сподіватися, що, можливо, його захочуть придбати поляки. Тому польська мова повинна бути або досконала, або – українська.

Те, що мова героїв і близько не нагадує волинську, це вже факт, з яким або доводиться миритися, або сперечатися. В романі В. Лиса подекуди відображена мовна специфіка, але у фільмі вона геть зникла.

Пісні упродовж фільму лунають чомусь лемківські.

Я розумію, що для серба волиняки і лемки не велика різниця. Але ж для чого існують консультанти? Якщо у фільмі стільки етнографізму, то хтось із етнографів обов’язково мусив би консультувати творців фільму. І пояснити, що ті вишиванки, які деколи скидалися на косоворотки, – не західноволинські, що старосвітські кобеняки чи то пак киреї – це чоловічий, а не жіночий одяг. Ніхто на Західній Волині їх не носив. Там уже вдягалися на щодень у те, що пропонувала добротна польська мануфактура, а народний одяг вбирали в особливі дні. Дивно виглядає для цього реґіону й очіпок. У селах Західної України ніколи раніше не лунало вітання «привіт».

Загалом з одягом повна трагедія. Неозброєним оком видно, що весь цей гардероб потрапив на зйомки прямісінько з музеїв, а тому висить на декому неприродно й кумедно. Таким же ж неживим виглядає і село.

А що, запитаєте, п’ють наші герої? Винятково самогон. Отой уже класичний з совєтських та сучасних російських фільмів – мутний. І обов’язково не з пляшки, а з сулії.

Таку саму мутну рідину пили упівці на чолі зі Ступкою-молодшим у фільмі «Ми із будущєва-2». Ну, та в тому випадку усе зрозуміло. Упівці були негативними героями, отже, і вдягли їх в лахміття, і самогоном поїли.

Але чому в українському фільмі корчмар торгує мутним пійлом? Це ще один безглуздий ляп. Адже усі корчми Речі Посполитої торгували тільки державними напоями. Жодних самогонів. Хіба що підпільно. А отже, на столи його ніхто не ставив, бо за це суворо карали.

Чи гнали за Польщі самогон? Так, гнали. Але рівень дистиляції уже був сучасний, так що жодної мутної рідини ніхто не вживав.

Я не буду тут класифікувати акторів з приводу того, хто грав краще, а хто гірше. Бо так і було: хтось грав досконало, а хтось не грав узагалі. Однак є інша річ: невідповідність зовнішності акторів своїм героям. Тут і за віком розбіжності, і сутенер не поводиться, як сутенер, і наркоманка не схожа на наркоманку.Проблема фільму не в романі Володимира Лиса, який здобув уже широку популярність, і не в сценарії Андрія Кокотюхи, бо обоє вправно уміють тримати інтригу, про що свідчить і читацький попит. Проблема фільму в самовпевненості режисера, який вирішив упоратися з непростим завданням самотужки, зігнорувавши і етнографів, і істориків, та й самого автора роману, який би теж міг багато чого підказати й виправити.

Вочевидь, дається взнаки тривала неприсутність українського фільму. Відтак фільмових акторів у нас обмаль, а театральні, на жаль, часто не витягують.

 Відгуки глядачів в інтернеті переважно скептичні. А позитив ґрунтується лише на тій оптимістичній думці, що ось нарешті маємо українське кіно українською мовою. Чесно кажучи, ми це проказуємо уже понад 20 років. І навіть після «Останнього м-ля» (вибачайте, але мене за це слово Фейсбук банив уже двічі).

Письменник Борис Гуменюк написав з приводу «Століття Якова», що у нього постало питання: «що краще – не мати українського кіна української мовою з українськими акторами на українському матеріалі чи мати погане? Бо те, що довелося бачити – дуже погано. Це не кіно зовсім. Це те, що дратує буквально з першого кадру, своєю – ні, не грою – награністю, штучністю. Усім давно хочеться доброго українського кіна. Але не цього разу. На жаль. Цього разу знову мильна бульбашка».

Отже, віз і досі там, де й був. Маємо або купу російськомовних фільмів, знятих в Україні, які я навідріз не сприймаю, як українські, бо такого просто не буває, аби якась іще держава знімала фільм чужою мовою. Виняток – спільне виробництво і присутність чужих акторів.

І як же мене бісить, коли бачу на російських сайтах фільми, позначені державою «Украина», а нижче – «перевод не требуется».

 І так виглядає, що не скоро ми позбудемося цієї напасті. «Квартал 95» готує і фільми, і мультфільми на общєпонятном. А спритні російськомовні сценаристи, занюхавши державні кошти, уже шпарять свої сценарії. Одні назви яких дають зрозуміти, що нас чекає: «Щоб чорту стало тошно», «Руслан і Людмила». І ті, що екранізують Пушкіна, вони ж узялися і за «Мавку. Лісову пісню», розглядаючи Мавку не як український, а як «славянскій пєрсанаж». Андрєй Бабік, який писав сценарії для російських серіалів, уже зліпив сценарій про Володимира Івасюка. Бо цим спритним жевжикам нема різниці, що молотити.

Ще не бачив, а вже нудить".