Да, убивали, убиваем и будем убивать, и сц*ть на ваши могилы

Письменниця Оксана Забужко відреагувала на "убивство" Аркадія Бабченка.

І хоч пишучи свій пост, О. Забужко ще не знала, що Бабченко є живим, та все ж її рефлексії є цікавими й актуальними для мислячого сегменту українського суспільства:

"Послухала трансляцію з РБ ООН. Так ось, я - людина тренована, що таке зло і що таке Мордор - трохи "плавалі, знаєм", і на такого Небензю в принципі можу реаґувати, як на Discovery channel: репортаж з океанського дна. Але й мене пробило на спалах гніву - і навіть не від "Кримнашу", і не від того, як він "с особим цинізмом" "подав на стіл гарячим" щойно-заваленого Бабченка, - а від того, як уперто називав загиблу тореччанку Дашу Каземирову - Дашею КОМІСАРОВОЮ (і все-то їм, курвам, комісари сняться!). Тобто, навіть не потрудивсь удати повагу до жертви настільки, щоб запам'ятати ІМ'Я, - а тут-таки і її "переписав по-своєму": "утилізував", "віджав" уже мертву((.

Чи це професійна бандитська стратегія, чи фройдівська обмовка - меседж тут один: "да, убивали, убиваем і будем убивать, і с..ть на ваши могилы, и х вы нам сделаете!"

Здоровій психіці дуже тяжко змиритися з тим, що таке можливо (тріумф насильства взагалі тяжко спостерігати, в будь-якому вигляді, і приймати не можна, бо це розтліває!), - тож психіка шукає якогось виходу, вилити своє обурення. Чому ніхто не спиняє бандита?! Хто винен, що всі мовчать? Скільки це можна терпіти?.. і т.д.

В сумі, коли таких реакцій накопичується багато, виходить модель "переповнений автобус". Хто їздив за СРСР громадським транспортом, пам'ятає те нагусаюче колективне роздратування напханих, як оселедці в бляшанку, скорчених у незручних позах людей, змушених (а куди дінешся!) миритись із своїм фізичним приниженням, - як зараз чую гнівний жіночий вереск із надр салону 1980-го року:
- Мужчіна, што ви на мнє лєжитє!
- Так я же нічєво нє дєлаю...
- Так дєлайтє што-нібудь!!..(с)

Серед тих, хто реаґує на теракт у Києві в форматі "ааа, капєц. що робицця, соромно за державу!" (оу, рілі? а подумать?), є, звичайно, й спеціально випущені на інформарену "небензики" на роботі, але більшість, припускаю, - це все ж таки ота, придавлена тлумом "колективна тьотя", яка зосліпу верещить: "Так дєлайтє што-нібудь!!", не тямлячи кому, просто від дискомфорту. Бо їй зараз теж в оба вуха верещать, на повну гучність, що вбивство рос. журналіста - це "стррррррашная трагедия" (в підтексті тут ще й те зашито, що 16 наших хлопців, у т.ч. два офіцери СБУ, яких Росія вбила в АТО за травень, - це НЕ трагедія, а трагедія - то тільки смерть московських "білих сахібів"...), - і наша "колективна тьотя" вже не може від цієї інформації відмахнутись і готова кричати на того, хто "найближчий", навіть не помічаючи, що повторює методичку Небензі ("Украина-винавата"!).

Як тільки чуєте в собі таку "тьотю" - осаджуйте її негайно, на місці. Бо, на відміну від радянського автобуса, ми, слава Богу, МОЖЕМО вже не просто "їхати" - а "щось робити" (с) для перемоги над Мордором і самі, кожен на свій розсуд. Москві ж якраз понад усе залежить на тому, щоб будь-що-будь нас "демобілізувати", перетворити українське суспільство на "переповнений автобус". І якщо ви емоційно повелись на "чому з моїх податків українська держава не захищає рос. журналістів"((, - значить, у вчорашнього теракту насправді не одна жертва.

Будьмо уважні (с)".