Своя сорочка ближче: кому вигідний саботаж децентралізації?

Ні для кого давно не секрет, що децентралізація – це саме та реформа, яка здатна вивести державу на новий, якісний рівень. Реформа, котра по суті своїй повинна стосуватися кожного, адже ставить ребром головне питання – якості життя. Українці починають усвідомлювати власну відповідальність за локальні рішення і процес спинити вже доволі складно. Яскравий приклад – парламентські вибори. Людям дедалі менш важливо, кого вони оберуть до столичних кабінетів, більш цікаві менеджери локальні: економісти, фінансисти та управлінці, котрі здатні успішно керувати самостійною територіальною громадою.

Розпочавши перші кроки ще у далекому 2014 році, українська децентралізація, як здається тепер, спинилася десь на півшляху. Немає ні відповідної законодавчої бази, ні політичної волі нинішніх парламентарів. Часом бачимо ще й відвертий саботаж. Серед головних причин окреслити можна три – міжпартійна боротьба, небажання змін в середовищі латифундистів, а також принципова агонія деяких районних адміністрацій, котрі зовсім скоро мають зникнути з української мапи взагалі.

Не будемо особливо спинятися на перших. Цілком буденна для нашої країни ситуація, коли будь-які гарні починання дуже просто перекреслюються нескінченною риторикою популістів. В їхніх приємних для вуха виборців словах все просто – об’єднуватись не потрібно, країні це не допоможе, а ось коли вони стануть владою, то гроші роздаватимуть усім і без будь-яких децентралізацій.

Сумно, але вітчизняний політикум повністю відображає електоральний попит і принаймні в цьому питанні до Європи нам дійсно дуже далеко. Ми не Данія, де 13 років тому для завершення подібного процесу усі політичні партії (і більшість, і опозиція) підписали меморандум про пришвидшення реформ та модернізації країни. Як бачимо, попит виборця в цій скандинавській країні полягає передусім у плідній співпраці на користь своєї країни. Складно уявити данця, котрий чекає на умовну «юліну тисячу».

Щодо крупних землевласників, тут теж багато все зрозуміло. Люди, котрі окрім успішного бізнесу мають зазвичай ще й підконтрольних депутатів обласних і районних рад (інколи навіть і Верховної), абсолютно не зацікавлені у створенні великих громад на селі. Великі об’єднання – великі запитання нової влади до латифундиста. Скільки оренди сплачено? Чому? Скільки сплатив до бюджету? Скільки створив реальних робочих місць? Як співпрацювати далі? З малими і фінансово неспроможними громадами значно простіше – приїхав на свято олігарх, або потрібний депутат, привіз трохи подарунків і став благодійником. Всіх все влаштовує. З успішною територіальною громадою такий рецепт не подіє, адже вона сама собі зможе придбати і подарунки, і передвиборчі дитячі майданчики.

Проте найбільша проблему на шляху до реальної децентралізації – управлінці районних рівнів. Не всі, звісно. Але в багатьох регіонах країни саме вони чинять найбільш відчайдушний спротив реформі. Своя сорочка ближче, тому попри патріотичну риторику більшості представників районних влад, першу скрипку грають передусім меркантильні інтереси.

Який сільський голова буде сам себе рубати під коріння, підтримуючи адмінреформу? Хто ж погодиться просто так перейти у статус старости, в якому не зможе призначати собі премії та формувати дружні штати із числа кумів, свах чи сусідів? Який голова РДА чи райради добровільно погодиться на втрату впливу і фінансових потоків? Це начебто й логічно, проте дуже засмучує. Адже в першу чергу районні адміністрації, як представники прямої президентської влади мали б стояти в авангарді реформи.

Для більшого розуміння абсурдності, проте реальності таких процесів, варто спинитися дуже яскравому прикладі. Золотоніський район, що в Черкаській області. Місце, де дуже чітко, як то кажуть, найшла коса на камінь. Саме тут яскраво можна побачити всі три перелічені вище проблеми: саботаж місцевої влади та популізм народного депутата-мажоритарника, якому часто небезпідставно закидають лобіювання інтересів крупного агробізнесу.

Вже понад два роки по місцевим селам посадовці буквально возять «страшилки» про те, до якого зубожіння місцевих приведе об’єднання громад, як їх хоче пограбувати і центральна влада, і колишній райцентр Золотоноша. Школи не буде, ФАПу не буде, нічого не буде. Село помре, а всі гроші заберуть корупціонери з міста. Байдуже, що є чіткий механізм розподілу фінансів. Байдуже, що село помирає якраз-таки зараз, під «вмілим» керівництвом противників децентралізації. Люди, які ніколи не заробляли грошей для підпорядкованої території, користуючись повним державним фінансуванням, мислити інакше не навчаться ніколи. Відголос Радянського Союзу, непереборний досі, на 28-й рік Незалежності.

Як наслідок, цей район ледь не єдиний на Черкащині, де не зроблено жодного кроку. Напівутвореною є лише Зорівська ОТГ, яка має об’єднати в собі декілька компактно розташованих сіл Золотоніського і сусіднього Драбівського районів. Проте й там поки що все лише на папері, вибори досі не призначені. Решта території – повний штиль.

Особливо активно згадали в районних кабінетах про децентралізацію і про страждання декілька тижнів тому, коли із області, втомившись чекати волі місцевих, надіслали оновлений перспективний план об’єднання. Ось тут дійсно піднявся ґвалт. Хоча людей попереджали давно – в кращих європейських традиціях (і це не сарказм), людям спершу дають повну свободу в питанні об’єднання. Після дедлайну все необ’єднане акуратно та під лінієчку намалюють вже у Києві. Кому від цього буде краще?

Черговий акт саботажу децентралізації з боку представників районної влади та голів сільрад зрозуміти можна: в рекомендаційному переліку до міста Золотоноша мають приєднатися аж 18 (!) навколишніх сіл. Сюрприз, до речі, не зовсім приємний і для самої Золотоноші, адже про настільки розширену громаду розмову тут ніколи не вели. Судячи з риторики тутешньої міської ради, мова зазвичай йшла лише про приміські села, тісно пов’язані з містом в інфраструктурному плані (трудова міграція, освіта, громадський транспорт). Безвідповідальність сусідів призвела до чергової порції проблем.

Але тут показовий момент саме в реакції обох адміністрацій. Якщо місто, отримавши таку звістку, просто продовжує гнути свою, задекларовану раніше лінію, то район відновив і активно боронить свій саботажний фронт. Машина пропаганди спротиву адмінреформі знову запрацювала на повну потужність. Об’єднуватись не буде ніхто і ні з ким. Такі листи, наче під одну гребінку, надходять цими днями з багатьох сільських рад. Тим часом населені пункти втрачають реально останній шанс на роздуми, з ким об’єднуватись і як зробити це ефективніше. А в цей час лінійка в Кабміні вже готова до креслення мапи.

Повернемося до старого питання. Чому такі голови РДА (а подібних ситуацій в країні чимало), начебто призначені Президентом України і покликані виконувати його державну політику, здійснюють прямо протилежні кроки? Чи не суперечить це державним інтересам? Як такі руйнівні дії стосовно реформ можна оцінювати для країни, яка знаходиться фактично у стані війни?

Шкода, проте в таких випадках часто на перший план вилізають інтереси не зовсім державні. Про меркантильність у вигляді майбутньої втрати посад і потоків ми вже говорили. Але є ще один момент – в тій самій Золотоноші голова районної адміністрації не просто управлінець, а ще й колишній помічник та ледь не права рука народного депутата Владислава Голуба.

Які інтереси в політика? Після пафосного виходу з БПП не можна сказати впевнено, що державні. Натомість, проаналізувавши останні тенденції, стає очевидно: Золотоніський район для парламентаря – останній форпост на майбутніх виборах до Верховної ради. Із Золотоношею Голуб посварився давно і назавжди, рейтинг у Каневі та районі далеко не ідеальний, тому свій максимальний відсоток треба брати саме тут.

І ось на цьому моменті повернемось ще вище. До дитячих майданчиків, про які згадувалось на початку тексту. Свою передвиборчу кампанію народний депутат вже почав, зі щедрою душею встановивши днями такий об’єкт в одному із сіл. Супроводжуючи це дуже натягнутими і кумедними матеріалами у ЗМІ, де в цілком радянському стилі розповідалося про вдячних жителів і доброго обранця.

Якому політику в світлі майбутніх виборів потрібні самодостатні та сильні громади, котрим таких майданчиків буде мало? Хто відмовиться від адмінресурсу на території з населенням 40 тисяч осіб під проводом свого помічника? Український типовий політик точно не відмовиться. Тому поки що Золотоніщина може сміливо помахати рукою децентралізації аж до закінчення парламентських виборів 2019 року. А там і лінійкою покреслять. До речі, теж вигідно з популістичної точки зору: зрада ж, все-таки.

Як виходити із таких абсурдних ситуацій, котрі спостерігаються в багатьох регіонах, не зрозуміло нікому. Поки українці між собою гризуться, держава втрачає історичний шанс в усіх планах: економічному, інфраструктурному, адміністративному. Вихід, здається, один – гуртуватись і працювати, не зважаючи на парад популізму. І думати, багато думати перед тим, як йти на виборчі дільниці.

А от в чому точно є впевненість – Петру Порошенку таки треба звернути увагу на підпорядкованих керівників районів, котрі його державницькі прагнення знищують під корінь, роблячи туманними не лише перспективи президента, а й країни в цілому.

Євген Осока