У Національному музеї Тараса Шевченка, де проходить фотовиставка переможців World Press Photo, спортклуб провів тренування з йоги. Моторошні кадри на час заняття вирішили завісити.
На ситуацію звернула увагу журналістка Крістіна Бердинських, повідомляє УП.Життя.
Вона зазначає, що на першому поверсі музею експонуються переважно фотографії з війни в Україні. Головним знімком виставки є гігантська за розміром фотографія переможця World Press Photo 2023 Євгена Малолєтки, знята 9 березня 2022 року після бомбардування росіянами пологового будинку у Маріуполі. На фото зображена поранена вагітна жінка, яку несуть на ношах.
“Виставка працює до 3-го грудня. Тим часом фітнес-клуб вирішує провести заняття з йоги у музеї на цьому ж першому поверсі. І робить відео анонс в інсті на фоні цих фото. У коментарях люди обурилися, звісно. Анонс видалили. І що роблять далі фітнес-клуб і музей? Домовляються, що заняття пройде зранку до відкриття музею, а фотографії чимось накриють. Я довго не вірила, що так і зроблять, але так і зробили. Йогу провели, фото з Маріуполя прикрили”, – розповідає журналістка.
У коментарі “Українській правді. Життя” директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус підтвердив факт проведення заняття з йоги у виставковому залі, утім додав, що не поділяє обурення українців.
“А що, люди, які тут живуть, не можуть мати право на релакс?” – сказав Стус.
Фотожурналіст Євген Малолєтка відреагував на інцидент.
“Це такий собі бізнес по-українськи. Де Національний музей Тараса Шевченка та ця спортивна студія вирішили, що чхати вони хотіли на всіх. Зокрема, на загиблих та їхні родин. Спочатку музей хотів зняти роботи, але організатори їм заборонили, тому вони просто вирішили їх закрити простирадлами. По всьому світу проходять виставки World Press Photo, де таких казусів не допускають. Що ж говорити про країну, в якій іде війна”, – прокоментував подію фотограф.
Водночас директор музею звинувачує організаторів World Press Photo у “роздмухуванні скандалу довкола події”.
“Ми домовлялися раніше про ці заняття, і організаторів виставки попереджали, що у нас будуть свої заходи. Ми пішли у цьому їм назустріч. І їхня позиція мене насправді, м’яко кажучи, здивувала. Коли вони порушують дуже багато умов договору, зокрема щодо погодження зі стінами і всім іншим. Вони повісили фотографії в залах на двосторонній скотч і коли будуть їх знімати, стіни будуть пошкоджені. І ще тепер викидають таку інформацію у масмедіа. Наразі це все, що я можу сказати”, – зазначив Дмитро Стус.
Під анонсом події на сторінці фітнес-центру українці також обурилися ідеї провести таке заняття.
Нагадаємо, що Дмитро Стус є сином відомого українського класика Василя Стуса.
Цікаво, що Дмитро Стус став на бік кума ватажка рашистів Владіміра Путіна Віктора Медведчука в судовому процесі щодо заборони книги Вахтанга Кіпіані “Справа Василя Стуса”. Про це сам Кіпіані розповідав у програмі “Рандеву з Яніною Соколовою”.
“Дмитро зайняв позицію “за Медведчука”. Я не знаю чому. Дмитро знав про цю книгу. Він дав дозвіл на використання в цій книзі тексту з “таборового зошита”. Коли книга вийшла, я йому її подарував. Через кілька днів він мені сказав, що з дечим він не зовсім згоден, але книга дуже хороша… Через півтора року він дав інтерв’ю медведчуківським медіа і сказав, що це політиканство, книга написана під вибори і, взагалі, навіщо чіпати Медведчука і скільки років минуло… він складна людина і це його вибір”, – сказав Кіпіані.
Письменник Сергій Сингаївський прокоментував те, що відбувається в Національному музеї Тараса Шевченка, таким чином:
"Мій батько не сидів у Гулазі, хоча й членом КПРС теж не був. Але Шевченкове ім’я було для нього священне.
Син Василя Стуса, який здає для занять йогою зал ввіреного йому Національного музею Тараса Шевченка – тут забагато символізму, щоб відразу знайтися на слова.
Можливо, не було б так гидко, якби київські бюрґери і бюрґерки могли розслабитися під поглядами живих і мертвих співгромадян з Маріюполя й медитувати собі, наче нічого не відбувається. Але вони не змогли. Не досягли ще потрібного ступеня досконалости. Тому світлини, які встигли вибити сльозу з бюрґерів Европи, довелося запинати. Теж забагато символізму.
Це вже принаймні друга така «історія» («кейс»?) за останній час, бо недавня імпреза ще одного національного символу у львівській церкві була не лише монументальним несмаком, а й виявом морального автизму.
Тож виникає запитання: "А чи за таку Україну ми воюємо?" Кажучи «ми», я не примазуюся до фронтовиків, а маю на увазі всі 35 мільйонів чи скільки нас там лишилось. Усі пам’ятають, що сказав Черчилль, побачивши відсутність у бюджеті воєнного часу видатків на культуру: "Якщо немає культури, то за що ми тоді воюємо?" Не дивно, що під час війни в Музеї Шевченка не більшає відвідувачів, але це не причина проводити там заняття фітнес-клюбу, бо завтра ми побачимо конкурс на найкращу шаурму в Музеї Голодомору. А директор Музею Шевченка, який на цій посаді має бути і куратором, і освітянином, не повинен би був, мов якийсь завгосп, виправдовувати свої дії тим, що "ми домовлялися раніше про ці заняття, і організаторів виставки попереджали, що у нас будуть свої заходи".
Можливо, краще він відповів би так, як три роки тому в інтерв’ю Христині Бондаренко: "Не можу сказати, що для мене важливо, щоб мене розуміли. У мене є здавна там троє-п’ятеро-семеро дуже близьких моїх друзів, є мої діти, – це всі, кому я щось пояснюю. Все інше мене взагалі не обходить. Не розумієте – ваше право, я буду робити по-своєму"…
вологість:
тиск:
вітер:
