Український письменник розповів про всіх учасників Київської школи

На фото: Костянтин Коверзнєв і Василь Рубан у письменницькому ресторані "Еней", якого вже не існує

Письменник Костянтин Коверзнєв розповів "Збручу" про легендарних учасників Київської школи поетів.

"...Я не був учнем Вишенського в тому розумінні, скажімо, як Гварнері був учнем Аматі. Він не передавав мені ремесло, свої уміння, свій стиль чи ідеологію. І я не був епігоном Станіслава Вишенського, який, на словах, часто відмовлявся від «членства» у Київській школі. Поетично й естетично я від нього дуже відрізняюсь, бо фактично є анархістом, а він – поет-богоборець. До слова, я також не сидів ніколи за партою в Київській школі. Я належу зовсім до іншого покоління, - розповів Коверзнєв. - Але кожна зустріч із Вишенським перетворювалася для мене на літературне свято. Його розмови про мистецтво завжди були концептуальні. Він мені, тодішньому студентові, відкрив чимало імен з поезії, прози, живопису та музики. Починаючи з Новаліса, закінчуючи, скажімо, Емілі Дікінсон і Сереном Кіркегором. Сам він легко жонглював образами й метафорами Райнера Рільке, Оскара Вальда, «проклятих поетів» тощо для створення своїх концепцій.

Вишенський з натхненням розповідав про мистецьке життя Києва 60-70-х років, про художника Бориса Плаксія та екстравагантну Гаїну Коваленко. Якось я забрів до нього в редакцію і він познайомив мене з відомим композитором Валентином Сильвестровим.

Він відкрив мені нашого загадкового поета Григорія Тименка. Я 1996-го року зустрічався спеціально з Іваном Дзюбою, щоб той дав мені почитати рукописну збірку «Голос невидного», інша її назва «На вулиці мертвого сонця».

Навіть після смерті Станіслав Вишенський продовжував розширювати мої горизонти: на його похоронах я познайомився з перекладачем із японської мови Геннадієм Турковим, уже дорогою до Києва він розповідав про своє життя на Далекому Сході. Турков, на жаль, теж помер.

24 серпня 2024 року Станіславу Олександровичу могло б виповнитися 80 років.

Щодо інших представників Київської школи, то я з теплотою згадую Віктора Кордуна та Михайла Григоріва. Кордун товаришував із перекладачем Михайлом Москаленком і охоче розповідав про Сен-Жон Перса. Москаленко, до речі, перекладав моїх улюблених поетів Блеза Сандрара та Рене Шара. Одну зі своїх розмов із Віктором Кордуном я записав і видав у газеті «Молодь України». Григорів до мене був привітним і щирим, але не пам’ятаю, щоб ми колись з ним говорили про літературу.

Василь Рубан – вражав своєю потужною поетичною силою, яка йшла від землі. Він подарував мені свою чудову збірку «Химера» зі словами, що вона в нього передостання. Тобто я мав перейнятися цим фактом як виявом поваги від нього. З ним приємно було, як казав, по-моєму, сам Рубан, коли характеризував стосунки між київськими поетами, випити й закусити, а потім ще раз випити й закусити. Здається, за нульових років рідні не зовсім сприймали його як видатного письменника. Втім, до цього вже зараз байдуже, вони ж не відмовилися від нього під час кількарічного ув’язнення в совєцькій психотюрмі. А нині вони ним пишаються й у Лісниках центральна вулиця має назву Родини Рубанів. Рубан помер перед повномасштабним вторгненням, а його син, Віктор, загинув влітку 2022 року, захищаючи Україну. Рубан-поет міг би пишатися своїм сином.

Валерія Іллю я не знав. Він для мене, певною мірою, загадка. Його поезії хвалив поет-віртуоз і функціонер Микола Бажан. Натомість дисидент Василь Стус відзначав вірші Віктора Кордуна.

Серед живих залишилися Іван Семененко, Василь Голобородько та Микола Воробйов.

Семененко – чудовий верлібрист, я ним захоплювався, але при особистому спілкуванні на межі століть він справив на мене гнітюче враження, торочачи з якогось дива про масонську змову та потребу позбавити суспільство сороміцького потягу до сексу й припинити розмножуватися. Я вирішив, що краще насолоджуватимусь його поезією на відстані.

З Голобородьком, який був лідером свого покоління, ми мали довгу розмову, коли він тільки-но перебрався до Ірпеня. Це дозволило мені краще його зрозуміти як людину, бажаю йому добра. Погоджуюсь із Оксаною Забужко, що він гідний Нобелівської премії з літератури. До речі, він єдиний з усієї Київської школи, вірші якого широко перекладалися за кордоном.

Про Миколу Воробйова скажу лише, що його відданість поезії надихає".