Люботинська лікарня: як тримати оборону під обстрілами та в хаосі війни

24 лютого 2022 року став днем, який перевернув життя кожного українця. Для Люботинської міської лікарні на Харківщині це означало боротьбу не лише за життя пацієнтів, а й за власне існування. Не було готових інструкцій чи чітких планів дій на випадок повномасштабної війни. Але було головне — відданість своїй справі та сила єдності. Харківщина здригалася від вибухів, дороги заповнили потоки евакуйованих, а постачання руйнувалося просто на очах. Але лікарня не могла зупинитися.

Перші дні: без інформації, без кадрів, без можливості діяти

«Ми опинилися у вакуумі, без розуміння, що відбувається довкола», — згадують медики. Лікарня не мала жодних вказівок від влади, а критичні рішення доводилося приймати миттєво. Частина персоналу евакуювала родини й лише згодом змогла повернутися. Інші лікарі, які мешкали в Харкові, не змогли дістатися до роботи: дороги були заповнені біженцями, у місті почалися руйнування. Вибухи чули все ближче, але чіткої інформації не було — медики не знали, де лінія фронту, чи варто готуватися до штурму, чи чекати гуманітарної катастрофи.

Єдиним ресурсом було те, що вдалося підготувати заздалегідь: облаштоване ще в радянські часи укриття, невеликий запас ліків і трохи палива. Але як довго цього вистачить?

Ті, хто зміг прийти, залишилися назавжди — вони жили в лікарні, працювали без відпочинку, змінюючи одне одного в операційних та палатах. Один із найгостріших викликів — брак їжі, води, засобів гігієни. Постачальники або припинили роботу, або вимагали лише готівку, якої не було. Лікарі домовлялися з волонтерами, шукали можливості передачі гуманітарної допомоги через знайомих, діставали інсулін та противірусні препарати, ризикуючи життям. Але найбільше катастрофа вдарила по людях.

Медики на межі: моральне виснаження та емоційний біль

Бачити поранених дітей, приймати пацієнтів у стані паніки та невідомості — випробування, що залишають слід у житті кожного лікаря. Але найбільший тягар — це власний страх і виснаження. Війна змусила їх балансувати між людським болем і професійним обов’язком.

«Ми не лише медики, ми теж люди, які відчувають страх, втому, біль», — кажуть вони. У 2022 році лікарня почала співпрацю з організаціями, які надавали психологічну підтримку персоналу: тренінги, індивідуальні консультації, підтримка. Важливо не лише допомагати іншим, а й не втратити себе.

З перших днів війни до лікарні зверталися люди, яких раніше тут не бачили: біженці з Харкова, літні люди, діти. Виснажені, самотні, покинуті. Ті, хто не мав навіть амбулаторної картки, тепер потребували невідкладної допомоги.

«Найважче – діти, поранені після обстрілів. Дякувати Богові, вони були не у критичному стані, але кожен випадок — рубець у пам’яті», — згадують лікарі.

Згодом з’явилися військові. Кожен із них — не просто пацієнт, а людина, яка пережила пекло війни, з пораненнями та хворобами, що неможливо вилікувати лише пігулками. Психологічне виснаження стало щоденною реальністю, і команда вирішила створити Центр ментального здоров’я, щоб підтримувати не лише пацієнтів, військових, а й самих лікарів.

Виклики, які не закінчуються

Проте, найстрашніше почалося не одразу. Коли минув перший шок, а волонтери та організації частково закрили гострі потреби, проявилася головна проблема – лікарів не вистачає. Попри запевнення чиновників, що населення виїхало і навантаження на лікарню зменшилося, реальність була іншою. Пацієнтів ставало більше, а їхні стани — важчими: серцево-судинні захворювання, онкопатології, неврологічні розлади, важкі травми війни. Знайти нових спеціалістів майже неможливо — хто поїде туди, де щоночі може прилетіти ракета?

Та все ж, лікарня вистояла. Але проблеми залишилися. Молоді спеціалісти не їдуть у регіон під обстрілами, а ті, що залишилися, працюють понаднормово. Кількість пацієнтів зростає: військові з тяжкими пораненнями, люди зі стресовими розладами. Невизначеність стала частиною повсякденної роботи.

«Все буде Україна!».  Ці слова звучать у стінах лікарні щодня. Медики жартують, що їх тримає кава, чорний гумор і віра в майбутнє. Вони пройшли три роки війни, навчилися працювати в хаосі, зберегли лікарню і дали пацієнтам головне — відчуття безпеки.

Вони діяли,  були поруч із пацієнтами, і попри всі випробування продовжують рятувати життя. Поки вони тримають цей фронт – тримається Україна.