Як пацієнти сприймають українську медицину: результати дослідження 2026

Український пацієнт у 2026 році живе в подвійній реальності. З одного боку, він користується електронними рецептами, довіряє лікарям, здебільшого позитивно оцінює якість послуг і навіть бачить окремі покращення. З іншого – часто не розуміє, як працює медична реформа, стикається з оплатою за те, що мало б бути безкоштовним, і майже не захищає свої права. Саме цю суперечливу картину показує третя хвиля дослідження серед пацієнтів «Барометр. Погляд пацієнта», проведена ZDOROVI у січні–березні 2026 року серед 550 респондентів. 

Переважна більшість респондентів – жінки (89,1%), здебільшого віком 40–65 років і з міських населених пунктів. Це переважно люди із середнім або вразливим фінансовим становищем, для яких вартість лікування є критичною – саме з цього досвіду вони оцінюють систему охорони здоров’я.

Сама медична система не виглядає провальною, але й не викликає безумовної довіри. Більшість пацієнтів оцінюють її роботу як задовільну – 54,5%, тоді як частка негативних оцінок (21,8%) майже зрівнюється з позитивними. Тобто йдеться не про відверте несприйняття, а про стриману, обережну оцінку: система працює, але не так, щоб викликати справжнє відчуття впевненості.

Набагато критичніше пацієнти оцінюють реформу охорони здоров’я. 44,0% опитаних не задоволені її результатами, тоді як частка задоволених нижча – 38,9%. Це дуже показова цифра: реформа в публічному полі існує давно, але для значної частини людей вона або не переконлива, або недостатньо зрозуміла. Це підтверджує і ще один результат: 37,7% респондентів прямо кажуть, що потребують додаткових пояснень, як працює реформа. Іншими словами, система може змінюватися інституційно, але без достатньої комунікації вона не стає зрозумілішою для пацієнта.

Водночас у повсякденному доступі до допомоги ситуація виглядає відносно стабільною: більшість пацієнтів не відчуває серйозних бар’єрів. Але коли труднощі виникають, вони мають системний характер. Найчастіше йдеться про фінансовий фактор – 50,0% називають вартість послуг або ліків ключовою проблемою, а майже така ж частка (48,8%) стикається з чергами чи відсутністю запису.

Окремий парадокс дослідження – права пацієнтів. Про програму «Доступні ліки» знають майже всі: 36,2% користувалися нею, ще 57,5% знають, але не користувалися. Так само 64,4% вважають себе обізнаними щодо безоплатних медичних послуг, гарантованих державою. Але ця впевненість у знаннях дуже слабо переходить у практику: 40,7% ніколи не перевіряли, які послуги мають бути безкоштовними, а які платними.

Саме тут відкривається одна з найгостріших тем дослідження. Саме тут проявляється одна з найгостріших проблем. Майже половина респондентів – 45,1% – хоча б інколи стикалися з вимогою оплатити послуги або ліки, які мали б бути безкоштовними. У таких ситуаціях найпоширеніша реакція – уникнення конфлікту: 39,5% просто платять, не намагаючись оскаржити ситуацію. Це не просто цифри про порушення; це цифри про безсилля, звичку не сперечатися із системою й брак дієвих навичок захисту своїх прав. У цьому сенсі проблема не лише у порушеннях, а й у тому, що пацієнт часто не вірить, що скарга щось змінить.

На рівні цифровізації картина значно оптимістичніша. Електронні сервіси – рецепти, направлення, запис до лікаря – вже стали звичною практикою для більшості пацієнтів. При цьому 70,6% користувачів оцінюють їх як зручні, що є одним із найсильніших позитивних сигналів у дослідженні.

Але й тут є своє «але». Навіть за високої обізнаності пацієнти рідко користуються каналами захисту своїх прав. Хоча про гарячу лінію НСЗУ знають 64,7%, реальний досвід звернення мають лише 9,1%. Тобто люди поінформовані про наявність каналу захисту, але він не став для них звичною точкою дії. Це дуже добре римується з поведінкою у випадках неправомірної оплати: знання про механізми існує, а звички користування – ні.

Що стосується реального досвіду в медзакладах, тут результати теж неоднорідні. Протягом року до медичних закладів зверталися 96,0% опитаних, найчастіше – до первинної ланки (39,2%). Загалом якість послуг оцінюється позитивно, але найслабші оцінки стабільно отримують стаціонари.

Водночас у динаміці є позитивний сигнал. Половина респондентів кажуть, що якість послуг за рік не змінилася, менше третини – бачать покращення, і лише 7,7% – погіршення. Порівняно з попередньою хвилею це означає зменшення частки тих, хто говорить про погіршення, і зростання частки тих, хто бачить прогрес. 

Особливо сильно у дослідженні звучить тема людського контакту. Пацієнти високо оцінюють професіоналізм медперсоналу: 65,4% називають його високим або дуже високим. Ще сильніше звучить показник довіри до лікарів – 91,3% повністю або частково довіряють лікарям у закладі, який відвідували. Майже така сама частка, 91,4%, каже, що лікарі зрозуміло пояснювали стан, діагноз і план лікування. На рівні клінічної комунікації це дуже сильний сигнал: попри системні проблеми, персональний контакт із лікарем залишається однією з головних точок опори для пацієнта.

Але ця довіра не скасовує травматичного досвіду. 37,8% респондентів у тій чи іншій мірі стикалися з приниженням, зневагою або некоректним ставленням у медзакладах. Серед респондентів з інвалідністю 18,6% повідомили про негативне ставлення з боку медперсоналу, зокрема через інвалідність. Тобто висока загальна довіра до лікарів існує одночасно з відчутним досвідом неповаги. І це одна з найсильніших суперечностей усього дослідження: професіоналізм визнають, але сервісна культура й культура взаємодії залишаються проблемним місцем.

Схожа подвійність є і в темі інклюзивності. У загальних оцінках медзаклади частіше називають доступними для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп. Але коли пацієнтів питають про конкретні бар’єри, з’являється зовсім інша картина: говорять про труднощі з ліфтами чи підйомниками, про складність дістатися до будівлі, про проблеми з входом через пандуси, сходи чи двері, про відсутність адаптованих туалетів. Отже, формально доступність може оцінюватися як наявна, але реальний маршрут пацієнта всередині інфраструктури все ще сповнений перешкод.

Дуже чутливий блок стосується ментального здоров’я. Самооцінка психічного стану респондентів у середньому становить близько 4,2 бала за шкалою від 0 до 10, що автори інтерпретують як помірний рівень проблем. Але професійну психологічну допомогу у 2025 році отримували лише 17,5% респондентів. Це означає, що реальна потреба й реальна практика звернення досі не збігаються.

При цьому логіка довіри тут дуже показова. У питаннях ментального здоров’я респонденти найбільше довіряють саме профільним спеціалістам: психотерапевтам, психологам, але рівень довіри до психіатрів та сімейних лікарів значно нижчий. Це важливий маркер для системи: люди хочуть спеціалізованої допомоги й не до кінця сприймають первинку як повноцінну точку входу в тему психічного здоров’я.

Ще один тривожний результат: 24,6% респондентів у 2025 році приймали антидепресанти або інші препарати для підтримки ментального здоров’я, і 37,8% серед тих, хто приймав, робили це без призначення лікаря. Це одна з найважливіших цифр отриманих результатів, бо вона виводить нас за межі теми «звертаються/не звертаються» і показує поширену практику самолікування у сфері, де професійний супровід критично важливий.

Попри те, що майже всі пацієнти мають сімейного лікаря (97,6%), психологічна підтримка на рівні первинки досі не стала стандартною практикою: 69,5% кажуть, що їм її не пропонували. Тобто інтеграція психічного здоров’я на рівень первинки поки що залишається радше ідеєю, ніж масовою практикою, яку відчуває пацієнт.

Ситуація з дітьми дещо інша: до дитячого психолога чи психотерапевта у 2025 році зверталися лише 11,8% респондентів, які мають дітей до 18 років. Це небагато, але водночас загальне ставлення батьків до такої допомоги є радше відкритим, а не відторгальним. 

Результати опитування про профілактику захворювань показують ще одну важливу рису сучасного пацієнта: він радше знає, що треба робити, ніж реально робить це системно. Понад 70% знають, які профілактичні огляди рекомендовані у їхньому віці, тобто базова обізнаність доволі висока. Але за високої обізнаності, практики профілактики, зокрема й вакцинація, лишаються слабкими.

Найяскравіше це видно на прикладі вакцинації. У 2025 році вакцинувалися менше третини респондентів, тоді як 66,5% не вакцинувалися, хоча мали такий досвід раніше. Основною причиною відмови є не стільки недоступність, скільки відсутність відчуття потреби. Серед тих, хто все ж отримував щеплення, переважають вакцинації проти грипу, а також правця й дифтерії. Тобто доросла вакцинація для більшості досі не стала регулярною культурою турботи про здоров’я, а лишається епізодичною або ситуативною практикою.

Водночас у дитячій вакцинації ситуація значно краща: 85,8% респондентів повідомили, що роблять дітям усі або додаткові щеплення. Це створює помітний розрив між ставленням до власного і дитячого здоров’я. І все ж навіть у дитячій вакцинації зона ризику зберігається – серед причин відмови домінують недовіра до вакцин, страх побічних реакцій і сумніви щодо фармацевтичних компаній.

Якщо зібрати всі дані в одну рамку, головний висновок дослідження звучить так: українська система охорони здоров’я не сприймається пацієнтами як зламана, але й не виглядає достатньо прозорою, зрозумілою та чутливою. Пацієнт довіряє лікарю, але не завжди довіряє системі. Користується цифровими сервісами, але не користується механізмами захисту прав. Знає про безоплатні гарантії, але платить. Визнає потребу в ментальній підтримці, але часто не звертається – або лікується самотужки. Позитивно оцінює доступність, але бачить бар’єри у дверях, ліфтах і туалетах.

І саме тому це дослідження фіксує не просто ставлення до медицини, а стан відносин між людиною і системою. А ці відносини у 2026 році можна описати так: пацієнт уже адаптувався до нової медицини, але досі не відчув, що вона до кінця адаптувалася до нього.

Ознайомитися із дослідженням.

Проєкт реалізується за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах програми «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.