Сльози на камеру та липові документи: як побутові рейдери в Коцюбинському роками дурять державу та суди

В Україні звикли, що рейдерство — це озброєні тітушки з підробними печатками та «липовими» документами. Проте існує інший, набагато більш цинічний вид захоплення чужого майна — «побутовий». Це коли люди отримують від держави квартиру, але вирішують залишитися і самовільно захопити ще й чуже приміщення. А коли законний власник просить звільнити територію — рейдери, очолювані керівництвом місцевої ради, намагаються відбирати майно через липові технічні паспорти, введення в оману представників регіонального відділення Фонду держмайна України, через фіктивні рішення і за допомогою ЗМІ ліплять із себе «жертв свавілля». Саме такий абсурдний сценарій зараз розгортається у селищі Коцюбинське під Києвом, де родина перетворила чужий склад на… «родове гніздо», а місцева влада допомогає їм це легалізувати. Про дивну історію з рейдерством під Києвом, читайте у матеріалі Lenta.UA.

Історія бере початок ще за радянських часів. На території Білицького заводу «Теплозвукоізоляція» в смт Коцюбинське (по вул. Бакала) стояв тимчасовий барак для працівників, який значився під інвентарним номером 58, в одній кімнаті якого  проживала родина Володьків. Поруч в інших кімнатах проживали інші родини.

З роками завод занепав, барак, як аварійний та непридатний для проживання в ньому родин, було вирішено переобладнати під складське приміщення, передавши його в законний спосіб одному із підрозділів заводу,  а родинам, які тимчасово проживали в ньому, надали ордери на квартири. Серед таких родин була і родина Володьків, яка в порядку розселення бараку, абсолютно законно отримала ордер на простору трикімнатну квартиру в Ірпені, куди залюбки і переїхала з аварійної будівлі.

Здавалося б, історія зі щасливим кінцем. Але батьки, поживши з дітьми певний період часу, побачивши, що на місці напівзруйнованого бараку виросли силами заводу нежитлові офісно-складські приміщення (за адресою Бакала 54 літера «Г»), які належали заводу, вирішили зайняти їх самовільно. Враховуючи, що на вулиці були відомі 90-ті і ситуація в країні давала можливість не помічати такого свавілля зі сторони родини Володьків, родина, користуючись тим, що підприємство-банкрут не має змоги дати відсіч, без будь-яких документів, підводить до нежитлових приміщень за адресою: вул. Бакала, 54, літера «Г» каналізацію, добудовує другий поверх і прибудову і нахабно проголошує цей захоплений промисловий об'єкт «своїм житловим будинком №58». Завод судився з ними з 2001 року, але довести справу до виселення не зміг.

Історія набула нового витку розвитку, коли у 2017 році у майнового комплексу з'являється новий законний власник — інвесторка Алла Феркалюк. Вона офіційно купує у заводу земельну ділянку та комплекс будівель на ній, включно з тим самим складським приміщенням «літера Г», які були оформлені в заводу на підставі свідоцтва на право власності, виданого Коцюбинською селищною радою.

Розчистивши територію від залишків будівель, які згідно документів, називались комплексом будівель та вивізши з території земельної ділянки понад 100 тон сміття, так як з часом занепаду, ця територія перетворилась на місцевий смітник,  готуючи об'єкти до реконструкції, нова власниця з подивом виявляє, що в її приватному складі живе родина Володьків, яка вважає його своїм «житлом». Алла Феркалюк, що цілком логічно, звертається до суду з вимогою усунути перешкоди у користуванні її власністю та виселити людей із захопленого приміщення.

Розуміючи, що суд неминуче стане на бік законного власника (адже жодних документів на право власності у родини немає), рейдери вдаються до геніальної у своїй зухвалості схеми.

У 2023 році до справи несподівано підключається Коцюбинська селищна рада. Депутати приймають безпрецедентне рішення: вони безоплатно беруть у комунальну власність так званий «житловий будинок (барак) №58» і навіть реєструють його за допомогою реєстратора Коцюбинської селищної ради. Згодом цю фантомну нерухомість ще й ділять на окремі квартири.

Ось тільки є один нюанс, який повністю підтвердила офіційна будівельно-технічна експертиза: фізично жодного окремого будинку №58 не існує! Об'єкт, який Коцюбинська рада назвала «будинком №58» і взяла у комунальну власність, розташований просто всередині приватного офісно-складського приміщення Алли Феркалюк та на її приватній землі.

Тобто місцева влада, по суті, розчерком пера «відрізала» шматок приватної власності інвестора і назвала його комунальним бараком.

Зараз ця справа проходить усі кола судового пекла. Суди першої інстанції ставали на бік законної власниці, скасовуючи рішення ради, апеляції — скасовували ці рішення. Наразі крапку має поставити Верховний Суд України.

Розуміючи, що юридична позиція з «будинком-привидом», який перебуває у чужому складі, є нікчемною і врешті-решт розвалиться, родина Володьків розгорнула масштабну медійну кампанію. У місцевих ЗМІ та пабліках вони публікують сльозливі історії про те, як жорстокі бізнесмени нібито викидають їх на вулицю. Про те, що держава вже забезпечила їх трикімнатною квартирою, а вони просто захопили чужий склад, «жертви» скромно умовчують.

Більше того, сльозами на публіку справа не обмежується. Попри те, що суд наклав сувору заборону (в порядку забезпечення позову) на будь-які дії з цим приміщенням до кінця розгляду справи, рейдери, нехтуючи такою забороною, перейшли до фізичного наступу. У березні 2026 року родина за підтримки міської ради, комунальників та місцевого дільничого, почала просто вламуватися до приміщень законної власниці та демонтувати їх. Навіщо? Бо була проведена експертиза, яка показала, що об’єкт, який захопили Володьки, не є ніяким житловим приміщенням.

Є два важливих аспекти, які треба розуміти в цій ситуації. По-перше: принцип «приватна власність є священною» є фундаментом правового суспільства. По-друге, ця історія — не про бідних безхатьків. Вона про те, як в Україні можна безкарно зайняти чуже майно, домовитися з місцевою радою про підробку адрес та статусів, а потім прикриватися образом «знедолених» у пресі. І якщо судова система остаточно не зупинить цей симбіоз побутових рейдерів та чиновників, право приватної власності на Київщині перетвориться на порожній звук. І це, особливо в умовах війни, тхне нео-мародерством…