ВСУ в Харькове массово нарушают права человека. ВИДЕО

В Харькове наблюдается массовое нарушение прав человека со стороны ВСУ. Об этом в своем Facebook сообщает писатель и блогер Константин Коверзнев со ссылкой на свои источники. В частности, он приводит свидетельства одного из харьковских студентов:

«30 червня – останній день призову. Ми – студенти – цим не цікавимося, у нас свої турботи. Сесія, іспити, підготовка до вступу, біганина… Найперше забрати з відділу кадрів університету диплом, у моєму випадку – бакалавра, щоб вчасно подати документи до вступу на магістра/спеціаліста. Для цього маємо оббігати всі інстанції вузу, зібрати повну колекцію підписів та печаток в обхідному листі. Мені залишається лише пара-трійка, в тому числі у чувака, якого ми між собою звемо воєнком (його посада зветься не так, але нам надто похєру на нього, щоб виясняти як саме). Він не хоче мені підписувати, не пояснюючи, чому саме, довго крутить-мутить й, зрештою, відсилає до військкомату, щоб я знявся з обліку там. А потім, каже, підпишу.

Я планую, як би мені встигнути й чергу відстояти, й до цього дядька повернутися до 17 години. Біжу туди, там, ясна річ, купа таких, як я, черга майже не рухається, у списку 130 пацанів, з них за півдня роботи установи в середину потрапили лише 30. Ми всі в розпачі, якщо сьогодні не встигнемо, то приходити доведеться аж через тиждень, в наступний прийомний день, четвер. А сьогодні ми де-юре останній день студенти, у нас є довідки про це, тобто нам нічого не загрожує, ніякі претензії зі сторони тих, хто дуже хоче, аби ми рік свого життя просрали на стрибання по плацу під канонаду матюків «дідів» та офіцерів, на миття параш та будівництво дач для генералів. Маємо стояти до кінця, без надії сподіваючись. Тому коли виходить на поріг мужик у формі й каже: «Випускників вузів впускаємо поза чергою», замість того, щоб включити думалку й насторожитися, радієш і швидко забігаєш досередини. Там ще одна черга, перевагу надають випускникам 5-го та 6-го курсів, їм зелений коридор, бакалаври – чекайте. Знову ж таки, чомусь не розкидаєш розумом, що це має значити, просто рахуєш час, чи встигнеш закінчити підписувати обхідний сьогодні. Не насторожує навіть, коли один з тих, хто був перед тобою в черзі, через півхвилини після того, як потрапив в заповітний кабінет, прудко виривається звідти, й, кинувши на льоту своєму товаришу: «Валім отсюда!», тікає. Всі дружно гикаємо. Хтось розповідає історію, як вранці хлопчину визнали придатним до служби й тут же почали загрібати, без повісток і т.д., він – на втьоки, вони – давай за ним. І так чотири рази підряд. Знову регочемо.

Нарешті підходить моя черга, входжу в кабінет, страшенно радий, бо все сьогодні чудово встигаю. Та замість печатки в приписному посвідченні направляють на медкомісію. Досвід життя в нашому суспільстві підказує, що сперечатися з бюрократичними владними структурами марно, хоч за правління цього президента, хоч за будь-якого іншого з числа його попередників. Тому покірно йду в підвал на медкомісію, готовий, здається, вже майже на що завгодно, лише б отримати жадану відмітку в документі. Тим паче, що майже всіх хлопців з черги поперед мене також відправили туди ж, і навіть курсанта, котрий щойно закінчив службу і теж прийшов зніматися з обліку.

Отже, сподіваюся, нічого страшного, безпечно. Якщо швидко, то все одно ще встигаю сьогодні закінчити справи з обхідним. Півтори години спостерігаю кам’яні, не зіпсуті жодними емоціями обличчя лікарів, що один за одним щось пишуть в моїй картці класично нерозбірливим почерком. Скарги на здоров’я є? Є. Хвороби є? Є. Але відчуваю, що всі як один визнають нас супергеройськи здоровими. Сперечатися, звичайно, марно. Тому ніхто не намагається. Закінчуємо обстеження і вже майже без сил від тривалого очікування (з о пів на дев’ятої ранку, зараз же майже четверта дня), чекаємо комісара, що має провести співбесіду з нами. Звісно, не сперечаємося, мовчимо.

Здалося, наче хлопець що працює у військкоматі «на побєгушках» за моєю спиною тихо сказав про мене: «Цього заберуть». Відчуваю, що все недобре. Не за цим я прийшов сюди. В принципі, ще можна по-тихому спробувати піти, затримувати не мають права, сьогодні я ще студент, останній день. Але як я поясню це своєму впертому «воєнкомові»? Що повірив своїй інтуїції? Як потім вступати на п’ятий курс? Тому мовчу, чекаю. Обурення від безправності, від того, що всім на тебе наплювати. Зрештою, з’являється один з офіцерів й оголошує – оскільки зараз відбувається призов, військкомат не має юридичного права знімати нас з обліку, тож всі організовано їдемо на їхньому транспорті до обласного військового комісаріату, це швидко. Звісно, що швидко, адже він на Коцарській, в п’яти хвилинах пішки від військомату. Але з яких це пір держава настільки розщедрилася, щоб возити пересічних громадян на автобусі винятково по доброті душевній? Всі напружуємося, бо знаємо про подвиги наших органів внутрішньої та зовнішньої оборони, пристрасті загострюються, всі розуміємо, чим для нас може закінчитися ця поїздка, та піти не можемо – документи в них і вони нам конче потрібні. Збиваємося в купку, швидко пошепки радимося. Соромно дзвонити мамам-дружинам, бо поки мало що відомо, висновки робити зарано. Стискаємо зуби, сідаємо. Рушаємо.

Намагаюсь зчитати якісь конкретні відчуття з виразу обличчя того, хто зачиняє за нами браму. Звісно, Коцарську ми проїжджаємо і їдемо далі, повз промзону. Ми не на жарт стривожені. Врешті, зважуюсь на запитання водієві, куди ми їдемо? Збайдужіло хитає головою, каже не знаю, пацани, чесне слово, їду туди вперше. Зрозуміло, що влипли. У одного з нас дружина й новонароджена дитина, всі інші – студенти, а отже захищені від призову як мінімум до осені, у випадку, якщо провалимо вступ. Але їм начхати. На закон. Мовчки відслідковую куди їдемо. Це харківські нетрі, остання адреса, яку вдалось помітити – Котлова, 236.

Нарешті привозять до пункту призначення – це величезний військовий об’єкт, біля нього купа людей, схожих на стривожених батьків та матерів. На узбіччі навпроти кілька патрулів поліцейських, ті щось записують та безініціативно спостерігають. Нас завозять в пункт збору обласного військкомату, де на плацу вже вишикують рядами бритоголових призовників. Офіцер командує ними, щедро пересипаючи свої вислови нецензурщиною. Вони дивляться на нас з презирливістю та злорадством одночасно, бачачи в нас таке ж як і вони самі свіже м'ясо. Нас заганяють в приміщення, судячи зі всього, головне, з якого вийти вже не можна буде. Ні покурити, ні в туалет. Там у холі десятки молодих хлопців на речах, з переляканими та дикими очима, військові наглядають за нами з явно вираженим вдоволенням.

Ми дзвонимо рідним та знайомим, відчуваю, часу на це дуже мало, телефон швидко відберуть. Тоді залишусь сам, ніхто не буде знати де я і що зі мною. Військові щедрі на брудну лайку в нашу сторону, але нікого не б’ють та речі не відбирають. Поруч з головним корпусом, перпендикулярно до нього, рядами розташовані довгі лавки, біля яких розкидані речі призовників.

Нас вишикують біля кабінету, що називався приблизно «формування військових загонів» й наказують заходити по одному. Один з нас швидко повертається звідти й повідомляє: «Сказали, або підписуєш добровільну або СІЗО». Заходжу й бачу – з наших особових справ переклеюють фотографії у військові квитки. Кажу, я сьогодні ще студент, ніяк не маю тут бути. Збираюся продовжувати навчання і маю на це законне право. Офіцери матюками пояснюють мені, що ні на що прав не маю, вступати буду через рік. Я вже, фактично, не цивільний, а призовник. Обізнаність про все це правоохоронних органів (працівники міліції бігали по території військкомату з якимись паперами, явно допомагаючи військовим) і їхня бездіяльність в однозначнім порушенні закону щодо сотень людей одночасно вказує на те що: а) все організовано на достатньо високих рівнях, а отже, ніхто притягнутий до відповідальності, в кращих національних традиціях, не буде; б) у нас жодних шансів вирватися. Офіцери кажуть, можеш дзвонити в 102, куди ще хочеш, нам до лампочки. Дзвони батькам, нехай привозять речі. Тоді мене це здивувало, але мобільні телефони у нас ніхто навіть не намагався відбирати. Очевидно, для того, щоб батьки привозили гроші. Тих, кого викупити не зможуть, упакують в величезні автобуси, що завбачливо запаркували на найвиднішому місці. Неймовірна задуха, крики, лайка, божевільна атмосфера, офіцерські айфони та багаточисленні коштовні перстні в них на пальцях, безвихідь. В туалет, курити чи просто вийти на крильце, подихати свіжим повітрям – заборонено. Тільки шок, тільки відчуття без -правності одних та -карності інших. Мої батьки дзвонять адвокатові і він відмовляється влазити в ці справи, радить мені тікати. «Це все, що можна зробити», - каже.

З вікна видно височезний паркан з колючим дротом і, не виключено, що й електрикою вгорі. Як звідси втікати, не розумію. Врешті, той із нас, у кого мала дитина, виходить з приміщення, пересікає плац. Його не затримують, розумію, що його відпустили. Кричу – ти куди? Він запитує в мене прізвище і каже, що мене відпустили теж. Нічого не розуміючи, абсолютно не вірячи своєму щастю, ми максимально швидкою ходою дістаємося до КПП й без жодних завад виходимо на волю. Чому нас відпустили? Точно не знаю. Але з того моменту це вже має мало значення. На відміну від моєї теперішньої позиції щодо служби у рядах збройних сил. Кому й чому??? Хочеться запитати, але це зайве. Відповідь відома.

До речі, наступного дня повертаюся до воєнкома в універ і кажу, ось так і так, документи забрали, я попав. А він що? Каже, іди забирай. Не підпишу обхідний і край. Не отримаєш диплом. Гірко від безправності. Від безвиході. Від того, що їм наплювати на нас. Вірніше, що НАМ НАПЛЮВАТИ ОДНЕ НА ОДНОГО».